Васютиха буде збирати насіння, я поїхав у гості зі спокійною душею.
Швидко минули два тижні в гостях. Так швидко, що ми ні разу не встигли й побитись як слід зі своїми двоюрідними братами. І ось ми вдома.
В перший же день побіг я на город. Соняшники стояли з повтинаними головами, і мені стало сумно. Але, пригадавши, яке смачне смажене насіння, я повеселішав і подався до мами:
– Коли ми заберемо насіння від тітки Васютихи?
– Забирай хоч сьогодні, – відповіла мама. – Тільки дивись, не бери багато за один раз, а то підірвешся.
Забачивши мене, Васютиха зраділа так, наче зустріла рідну дитину:
– То ви вже приїхали? А я тут скучала-скучала без вас! Ану покажися, який ти виріс! От у матусі синочок, дай їй, Боже, здоров’я та щастя!
Я врешті відважився нагадати їй про насіння.
– Зібрала, аякже, зібрала. Я ваше в першу чергу збирала, щоб, борони Боже, чого з ним не сталося. Еге, еге, я така: своє хай пропадає, а за чужим уже догляну! Як твоя матуся сказала, так і зробила. Ще й провіяла.
– То можна забирати?
– А чого ж не можна!
Вона повела мене в сіни, де стояло жлукто з насінням, а поруч – великий мішок.
– Оце ось, синку, і ваше насіннячко, – показала вона на мішок. – Я його у мішечок зсипала, щоб, борони Боже, яка курка не клюнула.
Я спробував підняти мішок. Важкенький, але нести можна.
По дорозі зустрів Ванька. Він допоміг мені донести насіння додому, а натомість я йому сказав:
– Приходь увечері, будемо насіння смажити. Із цукром.
Ще не встигла мама, що повернулася зі школи, й поріг переступити, а я вже до неї:
– Смаж насіння!
Мама дістала листа й почала набирати насіння. Взяла одну пригорщу, другу… Потім понесла те насіння до світла. Вона довго роздивлялася його, тоді ще раз підійшла до мішка, заглянула в нього і гірко розсміялася.
– От, сину, які люди на світі! – наче дорослому, сказала вона мені. – Не насіння – одвійки віддала нам Васютиха. Зі свого і нашого насіння.
Все ще не вірячи, я кинувся до мішка. Всі насінини були плескаті і порожні. Так ось чому так легко було його нести!
Сльози так і бризнули з моїх очей. Я вибіг з хати і наткнувся на Ванька, що йшов до нас бенкетувати.
– Давай їй вікна повибиваємо! – запропонував відразу ж Ванько.
Та я не погодився. Що вікна! Вікна вона вставить, а насіння ж у неї залишиться! Буде смажити й лускати всю зиму, а ми дивитимемось на одвійки. У-у, як ненавидів я в ту хвилину тітку Васютиху!
І я таки придумав, чим їй віддячити.
Підстерігши, коли вона пішла з двору, ми з Ваньком відчинили сінешні двері і підійшли до жлукта. У Ванька була торбина з попелом, а в мене – цеберка з водою. Швидко висипали попіл у жлукто, прямо на насіння, залили зверху водою, ще й перемішали кописткою.
Хай тепер лускає!
Моргун
Якимсь побитом дістав я книжечку Нечуя-Левицького і прямо-таки проковтнув чудові оті оповідання. Все сподобалося мені: