’ятав би про нього, відчуваючи поза спиною неприємний холодок.
Чи можуть живі відчувати смерть?
Особливо коли вона навідувалася сюди зовсім недавно. І тепер тіло, яким ще кілька годин тому струменіла кров, чиї легені вдихали кисень та видихали вуглекислий газ, мозок опрацьовував величезну кількість інформації, непорушно лежало в траві з розплющеними очима. Погляд чоловіка був спрямований у небо, ніби в надії роздивитися зорі. Тільки от захмарене небо надійно ховало їх, зайвий раз нагадуючи мертвому, що краса зірок лише для живих.
Русяве волосся, обличчя та одяг у багнюці (березень балував лише дощами). Комахи затято вивчали несподівану знахідку. Чорний жук дістався блідої виголеної щоки, на мить зупинився, ніби вирішуючи у який бік повзти далі, відтак спробував залізти до лівої ніздрі. Його тільце вже наполовину опинилося в темному тісному проході, коли раптом він передумав і, швидко перебираючи лапками, побіг до відкритого рота. Комаха з ентузіазмом заповзла досередини. Чоловік, який тепер у пам’яті кожного назавжди залишиться молодим, не звернув уваги.
Вкотре здійнявся спершу легенький, тоді сильніший, вітер, примушуючи високі тополі схилятися, віддаючи останню шану загиблому наглою смертю. Ворони на голих гілках заметушилися, запримітивши незнайомця. Тишу пронизало скорботне каркання. Дві з них перелетіли на сусіднє дерево, спустилися нижче, майже до землі. Уважно роздивилися несподіваного гостя. Зовсім небагато часу знадобилося, аби збагнути: знахідка безпечна – можна підлетіти ближче. На відміну від людей, тварини та птахи не бояться мертвих. Вони сприймають смерть як належне.
Дві великі ворони вже зібралися зблизька вивчити тіло, коли крізь вітер почули голоси живих. Птахи зосередилися, роздумуючи, чи ситуація загрожує їхній безпеці. Голоси наближалися, стало чути кроки та гучний сміх. А ще за мить гості безцеремонно попрямували саме до потаємної схованки їхнього нового сусіда.
Ворони тріпнули чорними крилами й повернулися до верхніх гілок, жалкуючи, що не встигли довідатися більше про незнайомця.
Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 05:31
Слідчий Єгор Скляр вкотре за ніч перевернувся на інший бік. Він відчував холод, що без перешкод проникав до кімнати крізь відчинене вікно. Дослухався: дощу не було, проте добре розрізнялося неприємне завивання вітру. Скляр неохоче висунув голову з-під ковдри: кинув погляд на вікно й не помітив жодної ознаки світанку. Приречено зітхнув. Зусиллям волі підвівся в темряві й врешті перекрив доступ до кімнати крижаному березневому повітрю. Миттю повернувся до ліжка. За осінь та зиму він так і не змінив літню ковдру на зимову (а зараз і поготів не збирався), тож частенько промерзав до кісток.
На сусідній подушці сопів Маркіз, жодним чином не звернувши увагу на господаря. Єгор вкрився до носа, заплющив очі й зробив нову марну спробу заснути.
– Хай тобі!
Втративши залишки надії, слідчий наосліп потягнувся до бра, намацав ланцюжок і потягнув донизу. Кімнату залило тьмяне світло. Маркіз і цього разу ніяк не відреагував. Рудий кіт тільки вдоволено потягнувся, коли Скляр погладив його по голові, але так і не розплющив очей.
«Отже, ситий», – вирішив Єгор, усміхнувся і взяв до рук мобільний.
Погладжування кота завжди розслабляло Єгора – кіт був не дуже пухнастим, проте шерсть мав довгу. Кілька місяців тому Маркіза викинули на вулицю сусіди, переїжджаючи в інше місто. Єгорові вартувало чималеньких зусиль знайти їхню нову адресу. Молода пара: жінка була вагітна й боялася, що присутність тварини вдома зашкодить здоров’ю дитини чи її власному[1]. Скляр потурбувався про те, аби колишніх господарів притягнули до відповідальності за жорстоке поводження з тваринами. Вони заплатили 1700 грн штрафу.
– Небагато, але хоч щось, – сказав він тоді Кир’яху. – Якщо вони планували мати дитину, то мусили думати перед тим, як брати додому тварину.
До підйому на роботу залишалася година, тож Єгор сподівався, що сон ще прийде. Він увімкнув Wi-Fi – телефон відразу сповістив про нові повідомлення – усі від Кир’яха, по роботі. Скляр уважно перечитав кожне з них, тоді відкрив тікток[2] і взявся переглядати відео.
Кіт підвів голову й сонно подивився спершу на смартфон, а потім на Скляра.
– Я не роздивляюся її профіль, я дивлюся тікток, – Єгор показав котові екран, де наразі якісь люди виконували chair challenge[3]. – Ось, бачиш.
Кіт мовчки дивився на Єгора, насилу тримаючи очі розплющеними – боровся зі сном. Врешті природна потреба перемогла, і він знову засопів. Скляр погладив тваринку, зітхнув і вийшов з тіктоку.
Для того, щоб зазирнути в інстаграм.
Позавчора Таня виклала нове фото, і Єгор уже разів зі сто заглядав, щоб помилуватися. На нього дивилася молода красива брюнетка з сяючими очима. Щаслива.
Без нього.
Єгор обережно провів пальцем по її обличчю – так, ніби міг їй щось заподіяти, якби натиснув сильніше. Серце защеміло. Передивився всі інші фото –