про втечу Всеслава, то повернулися до Києва і скликали віче. Порадившись, вони «послали послів до Святослава і Всеволода, говорячи: «Зло ми ото вчинили єсмо, князя свойого прогнавши, а тепер веде він на нас зелю Лядську. Підіть-но удвох у город отця свойого. Бо якщо ви не схочете, то доведеться нам, запаливши город свій, рушити в Грецьку землю».
Дослухавшись до цих слів, Ізяслав залишив основні сили поляків разом із Болеславом і, «небагато ляхів взявши із собою», рушив на Київ. Поперед себе він відправив свого сина Мстислава, який увійшовши до міста вчинив розправу над прихильниками Всеслава: «І, прийшовши, Мстислав порубав киян, що висікли були із поруба Всеслава, числом сімдесят чоловік, а других осліпили, а інших він без вини погубив, не вчинивши дізнання»[23]. Ізяслав помстився і Всеславу, відібравши у нього Полоцьк, у якому посадовив свого сина Мстислава, а після наглої смерті останнього – його брата Святополка. Та Всеславу вдалося вигнати того із Полоцька і втримати його у своїй владі.
Так Ізяслав залишився і без Полоцька, і без Новгорода, яким раніше поступився Святославу Чернігівському. Порушення, мовлячи словами М. С. Грушевського, «рівноваги паїв» змусило Ізяслава стати на шлях компромісу із Всеславом: «Ізяслав, не можучи переболіти утрати Новгорода, хотів використати поміч полоцького волхва проти Святослава, аби відібрати у нього назад змінений на Полоцьк Новгород»[24]. Таке загравання Ізяслава з Всеславом не могло не викликати спротиву амбітного Святослава, який намовив Всеволода виступити проти старшого брата.
Востаннє Ярославичі продемонстрували народові свою братню любов 20 травня 1072 року під час церемоніалу перенесення мощей святих князів-страстотерпців Бориса і Гліба у Вишгороді. Зібравшись разом з митрополитом Георгієм, єпископами та монастирськими ігуменами, Ярославичі учинили «празник світлий, переложивши мощі їх у нову церкву, що її зробив Ізяслав і яка стоїть і нині».
А вже навесні 1073 року знову стався розлад серед Ярославичів. Святослав із Всеволодом змусили Ізяслава знову тікати до Польщі: «І вийшов Ізяслав із Києва, а Святослав і Всеволод увійшли в Київ місяця березня у двадцять і другий день, і сіли обидва на столі, на селі Берестовім, переступивши заповідь отчу»[25].
Разом зі своєю польською дружиною Гертрудою-Олісавою і всією родиною Ізяслав подався на Захід. У 70-х роках ХІ ст. подружжя побувало при дворах німецького імператора Генріха IV та папи Григорія VII. Коли князівська родина знайшла політичний притулок у Регенсбурзі, їхній син Ярополк вірогідно прийняв (чи мав намір прийняти) католицьку віру і набув ім’я Петра. Про це згадує Гертруда у своїх молитвах (її Молитовник (Liber precum Gertrudis) разом зі знаменитим старонімецьким Псалтирем Егберта архієпископа Трірського кінця X ст. складає частину пергаментного кодексу, що зберігається в одній із бібліотечних колекцій Італії), віддаючи свого єдиного сина і Руське королівство під покровительство св. Апостола Петра (Patrocinium beati Petri) і Папського престолу