заставала ніч: у хліві чи в домі або просто в полі, а деколи надовше зупинявся в монастирській нічліжці, а потім із старцями, яких блукало по Україні немало, повертав на храмові свята, де можна було нажебрати кращий пай, та більше йшов сам, бо жебрак на місці стояти не може, він мусить іти – це його праця й заробіток.
Єпіфаній ні з ким не розмовляв, і його вважали за німого. Ніхто не проганяв його, але й не затримував, а коли залишався сам, дослухався тоді до вовчого виття, що долунювало звідусіль, і в тому витті водно вчувався йому наказ вовкулаки Носа: «Убий Мазепу, убий Мазепу!», і він ішов далі, напитуючи слід шведсько-козацького війська, бо інакше не міг чинити – вся його людська сутність підлягала чужій волі, з якої визволитися не мав сили.
Здавалося у Глухові, що визволився, коли прокричав перед шибеницею, на якій висіло опудало Мазепи, слова «армаґеддон», і з полегшею подумав, що ось зараз опуститься на нього сокира, яка щойно стяла голову отцю Данилові; страху вже не мав, він тільки прагнув звільнитися від наслання полковника Носа – бути завше у злі; натовп прокричав за ним «анатема!», і Єпіфаній знову мимоволі вчинив зло, першим проклинаючи Мазепу.
Він завив із розпуки, бо намацав пальцями на своєму обличчі вовчу пащу, і зрозумів, що ніколи вже не вирветься з неволі вовкулак, він кинувся втікати з церковного майдану, та схопив його за оборки Іван Ніс і проказав:
– А тепер іди і вбий Мазепу!
– Мене ж убивати ніхто не вчив! – заплакав Єпіфаній, припавши до грудей полковника.
– Ти навчився дивитися, як убивають, тепер тільки зважся замахнутися сокирою.
У липні 1709 року Єпіфаній опинився на Полтавському полі. Вовчого виття більше не чув, то здалося йому, що полковницький нагляд за ним припинився, що загубився він у воєнній завірюсі: марширують війська, риють вояки шанці, ставлять бівуаки, лаштують гармати, бряжчить зброя… Десь тут Мазепа, десь тут його покровитель, він признається, що посланий убити його, хай буде обережний; полковник Ніс, напевне, не одного Єпіфанія на таке діло послав. Радість перед очищенням затоплювала душу, він висповідається перед Мазепою, і сповідь поверне йому пам’ять: що ж я такого наробив, що став безсилим свідком лиха, чому сам чиню його, не хотячи того?
Аж ось і він, ясновельможний гетьман, виходить із намету, з ним молодий чоловік – це ж Карло! І йдуть вони у бік Ворскли; почекайте, пане гетьмане, почекайте, хіба не впізнаєте свого улюбленця, свого сповідника! Мазепа не чує і йде далі, та на поклик Єпіфанія зупинився Карло, і тут ядро, послане з московської лінії, потрапляє королю в коліно…
«Що я наробив, що я наробив, я ж не хотів!» – потряс ґратами маленького віконця чернець Єпіфаній.
Крізь віконце видно плесо-озерце, утворене річкою під скелею. Туди він спуститься крутою стежкою аж під вечір, щоб набрати збанок води, і, може, матиме щастя побачити зблизька білих лебедів, що інколи прилітають на синє озерце, – чисті й небесні; щоразу, коли бачить їх з віконця, щемлива надія проймає серце Єпіфанія, що з ними прилетить чи то рятівна звістка,