зазначає: «…я дістав був перші річники “Правди” і читав з них тільки белетристику українську: Стороженка, Марка Вовчка, Куліша, Шевченка, Руданського, Мирного. Сей останній (крім Шевченка і Марка Вовчка) зробив на мене найсильніше враження своїм оповіданням “Лихий попутав” (Зібрання творів, т. 49, с. 244). До ранніх творів належить і недруковане за життя автора, виконане в натуралістичному ключі оповідання «Палійка» – з викладом історії про скалічену дитину, її хворобливе дорослішання, жалюгідні нагоди втолення її природних інстинктів, її помсту тим, хто глузує над нею. Життєві явища, подібні до тих, що відображені в цьому оповіданні, двома десятиліттями пізніше стають предметом особливої уваги, навіть певного культивування, в літературі «декадентській». Випереджаючи таку літературу загальним заявленням змісту твору, Панас Мирний, разом з тим, у відношенні емоційно-смисловому зберігає іншу, відмінну позицію, ближчу до тієї позиції гуманного співпереживання, що встановилася у перших відомих його оповіданнях.
Під час роботи над романом «Хіба ревуть воли…», на етапі його остаточного викінчення, Панас Мирний за короткий час створює повість «Лихі люди» (видана 1877 р. в Женеві, пізніша, цензурна назва – «Товариші»). Багато що в особливостях її постання пояснюється тим, що у ній (особливо у роздумах основного її героя, молодого літератора Петра Телепня) відбито заповітні міркування самого Панаса Мирного. Повість водночас була тим твором, яким письменник прилучився до розпочатої П. Кулішем, О. Кониським та І. Нечуєм-Левицьким дискусії про «нового героя» української прози – пов’язаного з народом культурного діяча. Твір цей з-поміж інших, сучасних йому, у багатьох відношеннях виявився чи не найзмістовнішим. У ньому докладно розкрито психологію головних персонажів (звичайне жанрове визначення цього твору – «психологічна повість»), з реалістичною правдивістю окреслено суспільну атмосферу, в якій розгортається дія.
У повісті автор подає своєрідний «паралельний життєпис» чотирьох персонажів – «товаришів», з дитинства знаних один одному (навчалися разом у початковій школі, потім троє – у гімназії, четвертий же, учень семінарії, мешкав разом з ними на найманій квартирі). Доля знову зводить їх разом – цього разу в тюрмі міста П. (нескладне «зашифрування» Полтави). Літератор Телепень, що виношував плани друкованим словом «звертати увагу на страшні картини нужди та горя» та повертати освічене суспільство обличчям до народу, узятий в тюрму разом із своїми паперами. Невдовзі в сусідню камеру прибуває його однодумець Тимофій Жук, діяч, що бореться за бодай незначне поліпшення становища громади працюючих. Допит заарештованого веде, блискаючи ґудзиками офіцерського мундира, товариш (заступник) прокурора Шестірний, віддавна знаний їм як донощик і провокатор, людина підступна, запобігаюча перед власть імущими. По інший бік тюремної «хати» опиняється й постать Попенка, «тюремщицького батюшки», що з цинічним гумором коментує долю своїх колишніх «товаришів».