Сонцем стань!. Сборник

волі й побіди.

      Та давно вже не входить ніхто

      До намету святого,

      Його жах стереже день і ніч,

      Мов собака порога.

      Але камінь великий лежить

      Край намету до сходу:

      З того каменя звичай велить

      Промовлять до народу.

      На той камінь зіходить Мойсей —

      І жахнулися люде.

      Та невже ж волі всіх на докір

      Він пророчити буде?

      І прийдеться розбить, розтоптать,

      Як гнилую колоду,

      Кого наші батьки і діди

      Звали батьком народу?

      Ось між чільними вже Авірон

      Червоніє з досади,

      А середнім щось шепче Датан,

      Лихий демон громади.

ІV

      «Вчора ви, небожата мої¹⁷,

      Раду радили глупу;

      Се хотів я сказать вам тепер

      Замість першого вступу.

      Ухвалили печать наложить

      На язик мій, на душу, —

      Тож тепер вам усім вперекір

      Говорити я мушу.

      Зрозумійте й затямте собі,

      Ви, сліпців покоління,

      Що, як зглушите душу живу,

      Заговорить каміння.

      Вчора ви сприсяглися свій слух

      Затикать на промови,

      Не мої, не тих глиняних уст,

      А самого Єгови.

      Бережіться, а то він до вас

      Заговорить по-свому,

      Заговорить страшніше сто раз,

      Як в пустині рик грому.

      А від слів його гори дрижать

      І земля подається,

      Ваше серце, як листя в огні,

      Зашкрумить і зів’ється.

      Вчора ви прокляли всякий бунт —

      І кляли його всує,

      Бо напроти тих глупих проклять

      Ваше серце бунтує.

      Бо в те серце Єгова вложив,

      Наче квас в прісне тісто,

      Творчі сили, – ті гнатимуть вас,

      У призначене місто.

      Вчора ви уважали спокій

      Найблаженнішим станом;

      Та чи радився ум ваш при тім

      З вашим богом і паном?

      Чи то він для спокою призвав

      З міста Ур та з Гаррана¹⁸

      Авраама і плем’я його

      На луги Канаана¹⁹?

      Для спокою їх потім водив

      По йорданськім поділлю?

      Семилітнім їх голодом гнав

      Аж над береги Нілю?

      Якби хтів вас в спокою держать,

      Наче трупа у крипті²⁰,

      То ви й досі, як сірі воли,

      Гнули б шиї в Єгипті.

      Тим-то буду до вас говорить

      Не від себе, а владно,

      Щоб ви знали, що з богом на прю²¹

      Виступать непорадно.

      Бо Єгови натягнений лук,

      І тятива нап’ята,

      І наложена стрілка на ній —

      І то ви є стріла та.

      Як стріла вже намірена в ціль,

      Наострена до бою,

      Чи подоба стрілі говорить:

      «Я бажаю спокою?»

      А що вчора ви тут присягли,

      На подобу жіноцтва,

      Більш не слухать обітниць²² моїх,

      Ні погроз, ні пророцтва, —

      То навмисно про все