наморщила носика Яна. – Її тут нема!
Мирон зняв свого сірого капелюха і почав його нервово м’яти у руках, міркуючи, як вийти у розмові на потрібну тему.
– Здається, у вас тут якийсь ремонт… Пилюка в повітрі носиться, – прочистив він горло.
– Це, либонь, від книжок, – не повелася на гачок Яна. – У нас є працівниця, яка принципово працює у фондах у респіраторі.
– Кх-кх… І все ж таки це – не книжковий пил, – задумано почухав капелюхом носа Клаповух. – У мене вдома солідна бібліотека, і я не маю на книжки алергії.
Дівчині не вдалося відповісти, бо зненацька будівлю аж струснуло від глухого удару.
– Що це? Ви чули? – виструнчився мисливець за сенсаціями.
Його нерви й так були натягнені як струна, а зараз вони забриніли.
Тупі звуки повторилися. Вони йшли начебто з крученого коридорчика, який обвивав потаємну кімнату.
– Це через стіну! – нашорошив вуха Мирон і поклав свого старого капелюха на полицю, яка була заставлена книжками лише на дві третини. – Там – потаємна кімната?
Його сталеві очі хижо зблиснули і він наблизився впритул до Яни. Від переляку дівчина подалася назад й уперлася плечима у металевий стелаж.
– Чого ви чекаєте? – зашепотів Клаповух. – Хіба ви не розумієте, що музей грабують?
Нарешті розум почав повертатися до зберігача музею. Якщо директор і поляки зараз на фуршеті, якщо фондосховище відчинила вона, Яна Приймак, кілька хвилин тому, то хто може тут лупити?
Очі дівчини налилися люттю, страх кудись зник (авжеж, відповідати у разі чого буде саме вона – зберігач музею!) і тонка, як тростина, але вперта до неможливості музейниця стиснула кулачки і швидко задріботіла до дверей. Літератор кинувся за нею.
Тим часом за стіною пролунав гуркіт, наче щось обвалилося і почувся радісний зойк, що нагадував котяче нявкання.
Найперше, що зробила Яна, коли опинилася у викривленому коридорчику, який тягнувся поволі вгору, це увімкнула світло. Шарудіння за поворотом, де поляки вчора прорубували віконце у потаємну кімнату, враз стихло.
– Хто тут? – гукнула Яна якомога гучніше.
Але від хвилювання її голос зірвався і задзвенів підлітковим фальцетом.
У відповідь – анітелень.
– Це не наші, – прошепотіла дівчина і мимоволі притулилася до Клаповуха.
Ситуація набирала загрозливого характеру.
– Мовчать, значить, вони – розгублені, – підбадьорив її на вушко літератор. – Треба їх дотиснути!
Він став озиратися довкола у пошуках чогось міцного, що могло би послужити тимчасовою зброєю у випадку зіткнення з невідомими нападниками. Але нічого потрібного не було. Роман Лук’янович суворо слідкував за порядком і чистотою у приміщеннях музею. Під стіною виблискували хіба металеві довгі ящики, в які слід було пакувати безцінні книжки у разі пожежі. Але такою скринею навряд чи можна було нападати чи оборонятися. Хіба що таранити стіну.
– Ви оточені!