що ти тут робиш? І де хворий Валька подівся? Невже одужав? – гукнув він, стоячи на порозі сараю.
– Може, вже й одужав. Ми тут з ним процедурами займаємося…
– Якими ще такими процедурами? Чи ти не здурів, батьку?
– Пап, пап, забери мене з цієї діжки, бо я зараз помру, – подав голос Валька і з жалості до себе самого тихенько заплакав.
Добре, що краплі поту й випари дідового зілля вже текли по хлоп’ячому худенькому обличчю й ніхто не помітив тих страдницьких сліз.
Батько закутав хлопця в ряднину і поніс на руках в квартиру, а слідом поспішав дід, і обоє вони залишали після себе величезні кавалки багнюки, яка утворилася внаслідок протікання діжки. На порозі будинку батько пригальмував, озираючись на свої брудні черевики й сліди від них. Тоді дід послужливо припав до ніг сина, щоб розв’язати шнурки…
Наступного дня справжня літня жарота повернулася в містечко. Слабкий, але вже з нормальною температурою Валька сидів на ґанку з величезним куснем білого хліба, густо змащеного торішнім малиновим варенням, яке мама дістала з льоху на честь синової хвороби. Поруч нього примостилася Ксенька з гумовою лялькою у руці, вона намагалася не дивитися на смакоту, і саме те, що вона весь час зирила тільки вбік, видавало її очевидне бажання.
– На – відкуси! Тільки з іншого боку, бо в мене ж мікроби, – сказав хлопчик і повернув хліб з варенням непочатим краєм до Ксеньки.
– А я тобі завтра дам відкусити зі смальцем. Мамка казала, що топитиме здір, бо наші гості скоро уші нам поод’їдають. Валь, а це Гора тебе вилікував чи дід Прокіп?
– Обидва… Вони ж мене лікували по черзі.
Малі сиділи й жували смачнючий хліб, сонечко припікало, птаство вищебечувало, старші всі розбіглися у справах… І так хороше було у тому маленькому дворі на вулиці Плєханова, колишній Малодворянській, що Вальці хотілося зупинити час і вже не рости далі, щоб не ставати дорослим, не поринати у колотнечу повнолітнього життя й не вирішувати ті проблеми, які весь час постають між батьком і мамкою, доводячи їх до репету. Він розумів, що так не буває, але ж так хотілося чуда. Та він ще не знав, що найбільше чудо – це вволити людські бажання, бо вони невичерпні. Хоча часто буває так, що найбажаніше в житті згодом стає найбільшим тягарем і людина ладна позбутися колись бажаного, але не знає як.
Час летів, а Ксенчині родичі ніяк не їхали на береги своєї Ками. Одного суботнього вечора, тікаючи від лементу Васі й чергової «військової операції» підпилого діда Прокопа, парочка таки почалапала на «кіровську» площу. Із собору, який уже не був собором, а чимось схожим на клуб, лунала музика. Містянам, виявляється, вряди-годи вкрай необхідно потанцювати, і вони останнім часом кожної суботи поспішають до церкви, щоб вдовольнити свої нагальні бажання. І якщо хтось думає, що тут вийшла якась помилка, бо хто ж ходить на танцюльки в православну церкву, то нічого подібного. Це запопадлива радянська влада так щиросердно подбала про культурні забаганки спраглих до всього незбагненного людей. Забравши церкву й свята во славу Господа, треба було негайно