цієї він не цурався. Розважливо поглинаючи смачні страви, тут можна було слухати теревені підпилих і вкрай ситих людей, які у розніженому стані давали безмежну волю своїм язикам. І коли розмова бралася до діла, Владлен сідав між тих говорунів, смакував солянкою, попивав пивце, слухав і мотав розмову на вуса, знаючи наперед, що по нитці й до клубка дійдеш… Сам у бесіди ніколи не встрявав, пам’ятаючи: у чужій церкві свічок не поправляй, хоча ладаном там і не могло пахтіти.
Того недільного дня він прийшов у «Мрію» повечеряти. Смеркало… Люду – аж повітря на вдих не стає. Дим від цигарок над кожним столом – коромислом, хоч хапайся за нього. «Столичная» горілка з-під поли до пива підмішується. Балачки в купки збиваються і під стелею гудуть одним великим вуликом.
Владлен замовив шашлик з подвійною порцією аджики, натрусив із перечниці у кривавого кольору приправу ще добрячу дрібку червоного злючого перцю, розбовтав усе те виделкою. Відтак зняв ножем із скалки добірні шматки свинячого пахучого м’яса, залив гарячою ядерною аджикою. Холодне пиво у великому гранчастому бокалі ще тримало тонкий обідок білої піни. Відхлебнув ковток і обережно облизав язиком губи…
– Хлопці, а що воно таке? – почув поруч голос з характерною м’якою вимовою. – Їй-бо, зроду-віку такого не бачив. Це таргани такі варені? Хіба їх їдять?
– А ви, дядьку, спробуйте! До пива ці таргани ще й як смакують! – знайомий голос начальника модельного цеху примусив Семгу напружитися, але він не озирнувся, навіть периферичний зір не сфокусував.
– Та бєрітє, бєрітє! – припрошував дядька бравий вишколений чоловік, який сидів за одним столиком з начальником, і його таки трішки було видно Владленові. – Сєвєрниє крівєткі…
– А й спробую! Ви, мужики, нежадібні, та й у мене є чим вас пригостити. Ви копчених в’юнів коли-небудь їли? Отож-бо! Я вам – до пива – по в’юнчику…
– Нічого собі, в’юнчик! І де такі ловляться?
– Та у наших мгарських озерах ще й не такі ловляться… А давайте я вам, хлопці, до пива трохи своєї домашньої плесну. Чого це – ні? Вона у мене стократ краща за казьонку.
Слово за слово… Владлен слухав і розумів, що у кожного є свої блохи, та нікому вигнати, а ось ця мгарська самогонка своє зараз зробить.
І вже за годину він утямив, що отой вишколений чоловік з російською говіркою приїхав до начальника модельного цеху святкувати день смерті товариша Сталіна. Вони, бач, цей день вважають святом.
– Хлопці, і як же воно так? Ми ж тут, як почули по радіо про смерть такої людини, то баби ревище зчинили, адже Сталін таку війну виграв, – допитувався у вже захмелілих друзів дядько з Мгаря. – А ви, бач, святкуєте… Та ще й кожного року.
– Якби він не дав жабі цицьки, ми б з товаришем до амністії не дожили, – сказав начальник цеху. – Це в Англії на честь коронації – амністія, і так – кожного року, а ми б сиділи від дзвінка до дзвінка…
Отакої, так цей начальничок із тих, хто строк мотав, вловив Семга. А якщо після смерті Сталіна