з пляшкою для керосину, Валька першим помітив Ксеньку, яка примостилася у хвіст черги й дістала з-за відвороту пальтечка невеличку книжечку. Хлопець пошкодував, що не додумався так само використати час і намірився підійти до сусідки по житлу, яка тепер не була такою близькою товаришкою, як у ранньому дитинстві. Уже сіпнувся, зробив крок і завмер. Став уважно розглядати Ксеньку. Ну так, ніби вперше побачив. Осіннє пальтечко – наопашки, смолисте волосся вибилося з-під хустинки, татарські оченята втупилися в текст… І бігали-бігали, наче ті голуби, що визбирують розсипане поживне зерно. І було в неї на личку написано, що вона не тут, а пиряє в якомусь загадковому вимірі, не відчуваючи, що стоїть у черзі за керосином. Черга – сама собою, а Ксенька – окремо. У натовпі, а – осібно.
І він підійшов.
– Привіт! Що читаєш?
– Вірші, – зронила самотнє слово, не відповідаючи на вітання і закрила пошарпану книжечку.
– Чиї? Якщо не секрет, звісно…
– Секрет… Найкращого в світі поета. Це мій кумир, і я не готова розлучитися з цією книгою навіть на годину.
Ксенька ще не знала, що люди створюють собі кумирів не для того, щоб ставати схожими на них, а для того, щоб було в кому розчаровуватися. І зовсім скоро вона відкриє для себе іншу вершину поезії, а коли до її рук потрапить книжка «Алмазный мой венец» Валентина Катаєва, то, впізнавши, нехай і під утаємниченим іменем, свого недавнього кумира, вірші якого щойно заховала за відворот пальтечка, уже не стане так захоплюватися його поезією.
Раптом уся хвостата і гомінка черга, як по команді, розвернула погляди на вулицю Гомона і затихла. Валька з Ксенею помітили цю переміну й так само озирнулися. Сюди наближалася висока, ставна жінка з викладеним по особливому синьо-чорним волоссям на гордо поставленій голові. Вересень якраз напосів раннім похолоданням, і вранці відчутно обіймав місто передчасною прохолодою. Усі жінки одразу одягли капелюшки чи хустки, а ця йшла простоволосою. Її вкрай смолисте волосся гіпнотично притягувало погляди. Та, мабуть, не тільки волосся манило людські очі. Вона вся була мов витесана із мармуру, навіть її ошатне легке пальто не могло приховати бездоганні форми: широкі стегна, вигини талії, міцні й стрункі водночас ноги в невисоких, під щиколотку, черевиках на підборах… Таких шат в цьому провінційному містечку не було ні в кого. І яка ж то модистка доклала свого хисту в бездоганне убрання, щоб так майстерно підкреслити показну статуру?!
– Королева Марго, – пробубонів хтось.
І знову безгоміння опанувало чергу за керосином.
А жінка мовчки пропливла до дядька з жовтими вусами, оминувши людей так, ніби нікого ніде немає. Так само безмовно дістала пляшку із дерматинової сумки, поставила її на діжку і кинула на торговця проникливий погляд – мов шило загострила. І дядько відставив чиюсь каністру на землю й почав наливати керосин у пляшку Марго. Допоки цівка текла у посудину, торговець кидав погляди на жінку. Та й вся черга