ted his right under the Copyright, Designs and Patents Act, 1988, to be identified as the author of this work.
This is a work of fiction. Names and characters are the product of the author’s imagination and any resemblance to actual persons, living or dead, is entirely coincidental.
Серія «Бест» заснована у 2019 році
Переклад з англійської Леся Герасимчука
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© Robert Harris, 2018
© Лесь Герасимчук, переклад українською, 2021
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019
Присвячується Матильді
Нам варто завжди пам’ятати:
те, що нині вважається минулим,
колись вважалося майбутнім.
Нам треба було почати війну в 1938 році…
Вересень 1938-го був найсприятливішим часом.
День перший
1
У вівторок, 27 вересня 1938 року, за кілька хвилин до першої години дня містера Г’ю Леґата з дипломатичної служби Його Величності провели за столик поряд з високим – від підлоги до стелі – вікном ресторану «Ріц» у Лондоні. Він замовив пів пляшки шампанського «Дом Периньйон» урожаю 1921 року, що йому було задорого, розгорнув випуск «Таймс» на сімнадцятій сторінці та втретє почав перечитувати промову, виголошену напередодні ввечері Адольфом Гітлером у берлінському Шпортпаласті.
Час від часу Леґат поглядав через увесь зал на вхідні двері. Може, йому просто здавалося, але відвідувачі й навіть офіціанти, які сновигали між стільцями з матово-рожевою оббивкою, були якісь незвично пригнічені. Не чулося сміху. За товстим листовим склом сорок – п’ятдесят робітників, що деякі з них через вологість пороздягалися до пояса, безшумно копали в Грін-парку вузькі траншеї.
Ні в кого в усьому світі тепер не повинно залишитися сумнівів, що це говорить не одна людина, не один лідер, але увесь німецький народ. Я знаю, що в цей час увесь народ, мільйони людей погоджуються з кожним моїм словом (Крик «Хайль!»).
Леґат чув цю промову по трансляції Бі-бі-сі. Сталева, сувора, погрозлива, сповнена нарікання на долю, хвалькувата та вражаюча на свій моторошний лад, вона супроводжувалася ударами долоні Гітлера по трибуні й схвальним ревом п’ятнадцяти тисяч голосів. Галас був нелюдським, неземним. Здавалося, він виривається з якоїсь чорної підземної річки й рине через гучномовець.
Я вдячний містерові Чемберлену за всі його зусилля й запевнив його, що німецький народ прагне лише миру. А ще я запевнив його й підкреслюю це зараз, що, коли цю проблему буде розв’язано, у Німеччини більше не залишиться в Європі територіальних проблем.
Леґат узяв авторучку й підкреслив це речення. Потім ще одне, вище, де йшлося про англо-німецьку військово-морську угоду.
Подібна угода лише тоді морально виправдана, коли обидві держави урочисто обіцяють ніколи не розв’язувати війну одна з одною. Німеччина воліє цього. Сподіваймося, що прихильники цього погляду візьмуть гору й серед британців.
Леґат відклав газету й звірився з кишеньковим годинником. Він віддавав перевагу не наручному, як більшість чоловіків у його віці, а на ланцюжку. У свої двадцять вісім років він виглядав старшим: бліде обличчя, поважні манери, темний костюм. Столик він зарезервував два тижні тому, до вибуху кризи. І тепер почувався винним.
Дасть їй ще п’ять хвилин, а потім йому доведеться піти. Через чверть години Г’ю помітив її відображення в позолочених дзеркалах на стіні. Вона дійсно стояла навшпиньки на порозі ресторану й роззиралася навсібіч, витягнувши білу шию й піднявши підборіддя. Ще кілька секунд Леґат вивчав її як незнайомку й роздумував, як, дідько його бери, склалися б їхні стосунки, якби вона не була його дружиною. «Чудова фігура», – говорять про таких. «Не красуня, якщо відверто». «Ні, але ж гарна». «Памела з тих, кого називають породистими». – «Так, надзвичайно породиста. І бідолаха Хью абсолютно їй не пара…»
Цей обмін репліками він підслухав на вечірці на честь їхніх заручин. Він підняв руку. Підвівся. Нарешті вона його помітила, посміхнулася, помахала рукою й рушила до нього, швидко йдучи поміж столиками у своїй вузькій спідниці й приталеному шовковому жакеті та привертаючи до себе погляди відвідувачів.
Памела міцно поцілувала його в губи. Вона трохи засапалася. «Пробач, пробач, пробач…»
– Пусте. Я щойно прийшов.
За останній рік він навчився не запитувати, де вона була. Крім сумочки, вона ще тримала коробку. Дружина поставила її на стіл перед чоловіком і зняла рукавички.
– Здається, ми домовилися – без подарунків?
Він підняв кришку. На нього дивився чорний гумовий череп, металевий хобот і порожні скляні очниці протигазу. Г’ю відсахнувся.
– Водила дітей на примірювання. Само