й завтра.
– Справді? Так швидко?
– Він каже, що перетне чехословацький кордон у суботу. Наші військові експерти вважають, що йому треба три дні для розгортання танків і артилерії. З цього випливає, що мобілізацію він має оголосити завтра. – Г’ю кинув газету на стіл і ковтнув шампанського; воно здалося кислим на смак. – Ось що я тобі скажу: давай змінимо тему.
Він витягнув з кишені піджака коробочку для каблучки.
– О, Г’ю!
– Воно буде завелике, – попередив Леґат.
– Ой, яка гарна! – Памела наділа каблучку, підняла долоню й почала вертіти нею під люстрою, щоб синій камінь заграв на світлі. – Ти просто диво! А мені здавалося, у нас немає грошей.
– Дійсно немає. Каблучка належала моїй матері.
Він побоювався, що вона вважатиме подарунок дешевим, але, на подив, дружина протягнула руку через стіл і поклала йому на долоню.
– Ти такий любий.
Її шкіра була прохолодною. Тонкий вказівний палець попестив його по зап’ястку.
– Шкода, що ми не можемо винайняти номер, – раптом він мовив, – і провести час в ліжку до вечора. Забути про Гітлера. Забути про дітей.
– А можна якось домовитися? Ми вже тут – і що нас зупиняє?
Вона не відводила пильного погляду великих сіро-блакитних очей, і зненацька від несподіваної думки йому стисло горло: дружина говорить так тільки тому, що знає – цього ніколи не буде.
За його спиною хтось ввічливо кашлянув:
– Містер Леґат?
Памела прибрала руку. Г’ю обернувся й побачив метрдотеля: руки складені як до молитви, поважний вигляд з розумінням власної значущості.
– Слухаю вас.
– Даунінґ-стріт десять на дроті, сер.
Метрдотель навмисно вимовив фразу досить голосно, щоб її почули за сусідніми столиками.
– Лиха година! – Леґат підвівся і кинув серветку. – Перепрошую. Маю відповісти.
– Я розумію. Іди і врятуй світ. – Вона помахала йому на прощання. – Пообідаємо іншим разом, – і почала збирати речі в сумочку.
– Дай мені хвилинку. – У його голосі лунало благання. – Нам дійсно треба поговорити.
– Іди.
Г’ю на мить затримався, розуміючи, що всі за сусідніми столиками на нього дивляться.
– Дочекайся мене, – сказав він. І з нейтральним, як він гадав, виглядом вийшов за метрдотелем з ресторану до холу.
– Гадаю, вам знадобиться приватність, сер. – Метрдотель відчинив двері до маленького кабінету.
На столі стояв телефон, поруч лежала слухавка.
– Дякую. – Г’ю взяв трубку, почекав, поки двері зачиняться, і лише тоді сказав: – Леґат.
– Перепрошую, Г’ю. – Він упізнав голос Сесіля Саєрса, колеги по особистому кабінету. – На жаль, вам слід негайно повернутися. Починається веремія. Клеверлі вас шукав.
– Щось сталося?
На іншому кінці дроту відчулося вагання. Особистим секретарям постійно нагадували, що телефоністи слухають.
– Схоже, переговори завершилися. Наша людина летить додому.
– Зрозуміло.