Шестирічний Г’ю подумав, буцім тато збирається на вечірку. Тоді він востаннє бачив батька.
Г’ю обійшов глядачів і майнув униз трьома маршами широких сходів через Мелл на Хорс-Ґардс-роуд. Тут, у центрі чималого піщаного плацу, уже за пів години дещо змінилося. З’явилося дві зенітки. Солдати розвантажували з машини мішки з піском, передаючи їх із рук до рук довгим ланцюгом військовослужбовців; працювали квапливо, немов побоюючись, що будь-якої миті з’являться літаки люфтваффе. Захисна стіна з мішків швидко збільшувалася навколо батареї прожекторів. Один із зенітників завзято крутив колесо наведення; дуло гармати різко розвернулося й піднялося вгору, поки не стало майже сторчма.
Леґат дістав великий білий бавовняний носовичок і витер обличчя. Не хотілося б з’явитися розчервонілим і спітнілим. В особистому секретаріаті найбільшою вадою вважалася поява у невідповідному вигляді.
Він піднявся сходами на вузьку, затінену та вкриту кіптявою вуличку, що виводила навпрошки на Даунінґ-стріт. На бруківці навпроти № 10 на нього звернула увагу група репортерів. Якийсь фотограф підняв камеру, але, зрозумівши, що це другорядний посадовець, опустив її. Леґат кивнув полісменові, і той один раз лунко вдарив молоточком. Двері відчинилися неначе самі по собі. Г’ю увійшов.
Чотири місяці тому його відрядили з Форин-офісу до № 10, але щоразу в нього з’являлося одне й те ж відчуття – ніби він входить до джентльменського клубу, що вийшов з моди: вистелений чорною і білою плиткою коридор, стіни жовтогарячого кольору, бронзовий світильник, дідівський годинник, що рівномірно цокав, чавунна підставка з єдиною парасолькою. Десь у глибинах будинку дзвонив телефон. Швейцар привітався з Леґатом і повернувся до свого шкіряного, як у візника, стільця й свіжого номера «Івнінґ Стандард».
У широкому проході, що вів у либ будинку, Леґат зачекав і причепурився, дивлячись у дзеркало. Поправив краватку й пригладив обіруч волосся, випростав плечі, обернувся. Перед ним – зала засідань Кабінету міністрів, панельні двері були зачинені. Ліворуч – кабінет сера Гореса Вілсона, теж зачинений. Праворуч – коридор до кабінетів особистих секретарів прем’єр-міністра. У будинку доби королів Джорджів панувала атмосфера незворушного спокою.
Міс Вотсон, що ділила з Г’ю найменший кабінет, схилялася над столом в оточенні стосів тек так само, як у ту хвилину, коли він виходив. Виднілася тільки маківка її сивої голови. Кар’єру вона починала друкаркою за прем’єрства Ллойд-Джорджа. Г’ю чув, що на Даунінґ-стріт той бігав за дівчатами навколо столу засідань уряду. Важко було уявити, щоб він міг ганятися за міс Вотсон. До її обов’язків входило готувати відповіді на запити парламенту. Вона виглянула із-за паперової барикади й поглянула на Леґата.
– Клеверлі вас шукав.
– Він у ПМ?
– Ні, у себе. Прем’єр у залі засідань разом з Великою трійкою.
Леґат видав звук, що був чимось середнім між зітханням і стогоном. На півдорозі коридором він зазирнув до кабінету