довші проміжки уздовж Вільгельмштрассе, утворювали окремі озерця світла в темряві. Перехожих майже не було. Посеред дороги двірник прибирав купки кінського лайна після параду. Тишу порушував тільки скрегіт його лопати по асфальту. Стискаючи папку, Хартманн швидко йшов уздовж фасаду міністерства, поки не досяг огорожі рейхсканцелярії. Одна з великих металевих брам була відчинена. З неї виїздив «мерседес». Поліцейський салютував. Хартманн не міг бачити, хто сидів на задньому сидінні. Поки автівка повертала в напрямку Анхальтського вокзалу, Пауль устиг назвати своє прізвище й департамент поліцейському, і його мовчки пропустили.
По усьому периметру двору світилися вікна: тут, нарешті, відчувалася якась діяльність, криза. Під дашком центрального входу один з вартових есесівців з автоматом зажадав документ, потім кивнув, дозволяючи увійти до вестибюля, де вартували ще два есесівці, озброєні пістолетами. Хартманн знову пред’явив перепустку й повідомив, що прийшов до статс-секретаря фон Вайцзеккера. Його попросили почекати. Один з вартових попрямував до телефонного апарату на столі біля протилежної стіни. Пауль подумки занотував: двоє поліцейських біля брами, чотири стрільці-есесівці тут і принаймні ще трьох він бачив у будці для вартових.
Минула хвилина. Несподівано відчинилися великі подвійні двері, і з’явився ад’ютант у формі СС. Він клацнув підборами й підкинув руку в гітлерівському вітанні, чітко, як заводний солдатик.
Хартманн відповів обов’язковим вітанням:
– Хайль Гітлер!
– Прошу йти за мною.
Вони увійшли в подвійні двері й пішли по нескінченній перській килимовій доріжці. У приміщенні панував дух кайзерівської доби: вицвіле на сонці старе сукно, пилюга, віск. Можна було уявити, як тут ходив Бісмарк. Під наглядом вартового есесівця – це який вже за лічбою, восьмий? – Пауль піднявся за ад’ютантом мармуровими сходами повз гобелени на майданчик другого поверху, пройшов через чергові подвійні двері до, як він зрозумів з прискоренням пульсу, особистих апартаментів фюрера.
Ад’ютант запитав:
– Дозвольте забрати це? Почекайте, будь ласка.
Він узяв папку, тихо постукав у найближчі двері й прослизнув усередину. За мить – перш ніж вони зачинилися – Хартманн почув голоси, потім тиха розмова урвалася. Він розгледівся. Кімната виявилася напрочуд сучасна, обставлена зі смаком: пристойні картини, столики з лампами й вазами свіжих квітів, килим на полірованому паркеті, прості стільці. Можна йому сісти чи ні? Мабуть, не варто.
Минав час. Гарна жінка в накрохмаленій білій блузі зі стосом паперів увійшла до кабінету, де тривала нарада, і майже відразу вийшла з порожніми руками. Нарешті, приблизно за чверть години, двері знову відчинилися і з’явився сивий чоловік років п’ятдесяти п’яти, з прилизаним волоссям і значком нацистської партії на лацкані. То був барон Ернст фон Вайцзеккер, хоча в дусі нинішніх егалітарних часів він зрікся титулу майже відразу, як одержав партійний значок. Він дав Паулю конверт.
– Дякую,