речення, сере Невілле. Він додав, що це було нелегко.
Гендерсон знову поглянув на останню сторінку.
– Маленька соломинка, але хоч щось. – Сер Невілл передав листа своєму молодому помічникові. – Перекладіть і негайно телеграфуйте до Лондона, будь ласка. Шифрувати немає потреби.
Він наполіг на тому, щоб провести Хартманна до дверей. Манери посла були такі ж вишукані, як його одяг. Подейкували, ніби він коханець югославського принца Павла. Якось він заявився в рейхсканцелярії в малиновому светрі під світло-сірим піджаком; Гітлер, кажуть, кілька днів згадував про це. Про що думають британці, дивувався Хартманн, надсилаючи таких людей вести справи з нацистами?
Біля дверей сер Невілл потис Хартманнові руку.
– Передайте баронові фон Вайцзеккеру, що я ціную його зусилля. – Він подивився уздовж Вільгельмштрассе. – Не віриться, що до кінця тижня нас тут може вже не бути. Не можу сказати, що дуже шкодуватиму про це.
Він востаннє затягнувся сигаретою, потім акуратно затис її між великим і вказівним пальцем, витяг з мундштука й кинув на бруківку жевріти у каскаді помаранчевих іскор.
5
Леґати мешкали в орендованому будиночку блокованої забудови на Норт-стріт у Вестмінстері, що його підшукав для них колишній начальник Г’ю в головному департаменті Форин-офісу Ралф Віґрем, який мешкав з дружиною й сином в останніх номерах тієї ж вулиці. Перевагою такого мешкання була близькість до роботи: Віґрем вимагав від підлеглих наполегливої праці, і Леґат міг сидіти на робочому місці вже через десять хвилин після виходу з дому. Недоліків у будинку теж було багатенько; випливали вони з того, що будівлі було понад двісті років. За цей час, крім проведення електрики, мало що було зроблено. Темза протікала ярдів за сто від нього, і рівень ґрунтових вод був високий. Сирість піднімалася з підвалин назустріч дощу, що стікав з покрівлі. Меблі доводилося вправно розставляти, щоб замаскувати темно-зелені плями плісняви. Кухня була ще довоєнна. А проте Памела любила свій будинок. На їхній вулиці жила леді Коулфакс, яка влітку влаштовувала вечірки при свічках на тротуарі й запрошувала Леґатів. То був абсурд: Г’ю заробляв лише триста фунтів на рік. Хоча, щоб сплатити оренду, їм доводилося здавати цокольний поверх, але вдалося зберегти на пташиних правах доступ до маленького садка, куди вони потрапляли по хистких приступцях з вікна вітальні; за допомогою мотузки й кошика для білизни Леґат змайстрував ліфт і спускав дітей туди бавитися.
Колись це виглядало вельми романтично, але тепер – нікому не потрібне облаштування, символ, як думав Леґат, загального стану його шлюбу, коли поспішав додому по нічну сумку менше ніж через годину після виступу прем’єр-міністра.
Г’ю йшов, як завжди, повз будинок Віґремів у кінці вулиці. Більшість будинків з плоскими фронтонами почорніли від сажі, у фасадах подекуди виокремлювалися вікна, прикрашені геранню. А № 4 виглядав сліпим і покинутим. Уже багато місяців за склом вікон у стилі короля Джорджа білі жалюзі були опущені. Г’ю