укриття від сторонніх очей. Та й дивитися там не було на що: просто начальник особистого секретаріату міністра закордонних справ – безвредний, з окулярами на носі, канцелярист – і високий молодий леґацьонзекретер випадково зустрілися й розмовляють.
Кордт притис портфель до грудей, розстебнув застібку й витяг машинописний документ. Передав його Хартманну. Шість сторінок, надрукованих особливо великим шрифтом, який полюбляв фюрер, бо Кордт щадив його далекозорість у випадках бюрократичної мороки. Це був звіт про ранкову зустріч Гітлера з сером Горесом Вілсоном, складений головним перекладачем Міністерства закордонних справ доктором Шмідтом. Попри те, що звіт був написаний канцеляризмами офіціозу, Хартманн ніби побачив яскраво описані сцени з роману.
Улесливий Вілсон привітав фюрера з теплим прийомом його промови в Шпортпаласті напередодні ввечері (ніби могло статися інакше), подякував за добрі згадки прем’єр-міністра Чемберлена і якоїсь миті попросив інших присутніх – Ріббентропа, посла Гендерсона і першого секретаря британського посольства Киркпатріка – ненадовго вийти з кімнати, щоб мати можливість віч-на-віч запевнити Гітлера в тому, що Лондон продовжить чинити тиск на чехів. (Шмідт навіть записав цю репліку так, як вона прозвучала англійською: я намагатимусь привести тих чехів до тями.) Але ніщо не могло завуалювати головну тему зустрічі: Вілсону довелося наважитися й зачитати приготовану заяву про те, що в разі початку військових дій англійці підтримають французів, та попросив фюрера повторити почуті слова, щоб виключити можливе нерозуміння! Не дивно, що Гітлерові урвався терпець, і він сказав Вілсону, що йому байдуже, як діятимуть французи чи англійці, бо витрачено мільярди на підготовку до війни, і, якщо союзники хочуть війни, вони її отримають.
Хартманн подумав, що це схоже на те, як беззбройний перехожий умовляв би божевільного віддати свою зброю.
– Тож війна усе-таки буде.
Він повернув документ Кордту, який сховав його в портфель.
– Схоже на те. Через пів години після завершення зустрічі фюрер розпорядився влаштувати це. – Кордт кивнув у бік колони бронемашин. – Не випадково військо суне повз британське посольство.
Рев двигунів роздирав тепле повітря. Хартманн відчував на язиці куряву й солодкуватий присмак палива. Щоб перекрити шум, довелося кричати:
– Хто це такі? Звідки вони?
– Вояки Віцлебена з берлінського гарнізону прямують до чеського кордону.
Хартманн стиснув за спиною кулак. Нарешті! Його затопило передчуття.
– Тепер ви погодитеся, що альтернативи немає? Нам час діяти?
Кордт поволі кивнув:
– Таке відчуття, ніби мене зараз знудить.
Раптом він застережно поклав руку Хартманну на плече. До них наближався поліцейський з дубинкою у руці.
– Панове! День добрий! Фюрер на балконі!
Він показав палицею далі по вулиці. Поліцейський поводився шанобливо, підбадьорливо, не наказував, що робити, просто звертав їхню увагу на історичну