дітям і як та втіха вплинула благородно на настрій всіх, він махав рукою і, усміхаючись сумно, говорив: «Ти гадаєш, жінко, що коли в зачиненій для публіки робітні твого чоловіка світиться далеко поза північ світло, ніби одно Боже око блимає з вікна, а місяць згори позиркує на землю, на котрій пішло все на супочинок, хтось там, може, осталий, по білих від його сяєва дорогах, снується, а годинникар зачиняє двері і від вас, він се робить зі злоби або гніву проти вас? Ні. Він дослухується ще дальше того, що йому годинники в більшій тишині намовляють. Кождий з іншої сфери і часу, з іншого круга аж до вбогого робітника.
Так. І чого то він не догадується! Вони, ті дрібні «інтелекти», що спочивають на грудях і серцях своїх власників, чого то вони не розказують, чого ти не довідаєшся про них… що ними орудує, що час приносить, вимагає, що час змінює, що він нищить і все далі й далі невпинно… і кождий з них окремо відкидає для майстра його пайку. А та пайка йде набік – для кого? Для нього? Ні. Він збирає їх, мале до малого, творить велике і знов для кого? Для дітей своїх, для України своєї, в чотирьох стінах замкненої, з тугою в молодім серці вирватися на волю, на ширину, не в лахміттю старечини, а в блискучій одежі, як будучим горожанам своєї будучої країни пристоїть. – А опісля, коли майстер тикання одних переслухав, других вспокоїв, щоб не рвалися без цілі вперед, тоді каже: «Я оставляю їх і звертаюся до своїх приятелів. Ти знаєш їх. Вони там, на полиці, оправлені, прикриті завісою перед порохом і чужим оком. Я не вчений, ти знаєш. І лише тепер знов я беру їх до рук, кожду з іншого часу, з іншою духовістю, з іншою вказівкою на будучність і тоді я вглубляюся…
Для кого? Для мене? Ні. Для дітей своїх, для України своєї маленької, між чотирма стінами, щоб з них викувати добрий матеріал, не згинуть без сліду по собі на будучину. Так доки не замкнуть очі, а мій годинник – що дав мені найбільший майстер сього світу, не стане сам». Він вмовк, а вона, зворушена, схилилася над його темною головою і поцілувала її.
«Мій фантасте невсипущий, не запрацьовуйся…» – прошептіла і віддалилася нечутно.
У тих часах був молодий Юліян (його прозвали так по дідові капітані) одиноким захисником в хаті проти деспотизму, а щонайбільше, скупарства батька, котрий був би те, що одною рукою давав, а на що інше, важніше, відбирав. Правда, він вимовлявся коротко перед дітьми тим, що він лиш годинникар і треба добре працювати, щоби виживити родину, удержувати в розходах і доходах домашньої господарки рівновагу, їм самим дати ліпше виховання – (під чим розумів виключно душевне) – а в руки який-небудь їм приступний фах, чи професію, щоб від нікого не були в пізнішім віку зависимі. Що при тім мати з доньками також була помічна, він не звертав великої уваги. «Кожде докладе цеглинку, – говорив, – і твір буде виготовлений».
Юліян, маючи ледве чотирнадцять-п’ятнадцять років, помимо того, що сам вчився дуже добре, давав ще і слабшим ученикам лекції. І хоч його місячні зарібки не дуже вже і незначні, він все-таки віддавав їх матері