часі, бо під час розпочаття клясифікації.
«Простіть мені, добродію, як батько і не згадуйте гірким словом!» – закінчив о. Захарій і простягнув руку до майстра, що слухав уважно симпатичного душпастиря і не зводив з його лагідного обличчя ока. – «Я і так не мав супокою на цілий час від прикрої пригоди при уяві, що, може, ваш син поніс тяжчі ушкодження, ніж признавався, – додав, – а я, хоч і безпосередньо, все-таки винен, бо полохливі звірята – моя власність. Як син мається? – питав. – І чи не міг би я його самого побачити, пересвідчитися власними очима про стан його здоров’я і подякувати йому ще раз?..»
Годинникар стиснув подану йому руку і, вказуючи на крісло, щоб сей усів, казав доньці прикликати Юліяна.
«Ви перецінюєте вчинок мого сина, отче. Вчинок раптовий юнацької відваги. Він сам скромний, – казав батько. – Так, приміром, він лиш немногими словами окреслив цілу аферу, і в ній свій „рятунковий уділ” і між тим, як мати і сестри, перелякані його несподівано скорим поворотом зі школи, блідим видом, закривавленою рукою і хромаючим ходом (від ударів кінських копит) – порозбігалися в одній хвилі по лікаря. – Слава Богу, йому вже ліпше. Він змалку не пещений в мене. А сам я – не звертаю уваги на вчинки і не надаю їм великої ваги, котрі повинні кождим в потребі сповнитися, де се само собою розуміється. Дарма, що він у мене одинак – син, але я і не маю нічого проти того, коли подякуєте йому за се поновно. Се для него честь. Будь-що буде, се його вродженій неустрашимости і рішучости не завадить, а противно піднесе їх».
Коли Юліян на поклик сестри не з’являвся, а попросив натомість батька на кілька хвиль до себе, сей зайшов до него. Едвард Ґанґе вже від’їхав і він знаходився сам. Батько заявив йому, о що розходилось. О. Захарій бажав його особисто бачити і йому враз з донькою… ще раз подякувати за його вчинок. Зачувши се, Юліян перелякався, неначе на него спав якийсь несподіваний атак, і подавсь скоро в глиб кімнати.
«Чого дякувати?» – спитав похмуро.
«Їх річ, сину – подякувати!».
Молодець потряс гордо головою.
«Нема за що дякувати», – відповів. Йому соромно і прикро, коли таке чує. «А – вчинок, то й вчинив, – сказав коротко. – Ліпший фірман, як його, був би те саме зробив».
«Може бути», – відповів батько сухо і пождав кілька хвиль. Опісля перейшов на що інше і додав, що вже знає, хто о. Захарій такий, пригадував собі його назвисько. – Гарний і культурний чоловік. Та поминувши се, як він міг собі проти тебе в тім випадку інакше поступити? Треба ще і не забувати, що се свій чоловік, українець, а передовсім духовна особистість, що прийшла до тебе молодого не понизити тебе, а противно вшанувати». Такими і подібними, наборзі виявленими, аргументами, спонукав остаточно захмуреного молодця податися до о. Захарія.
О. Захарій, зараз по їх вступі, звернувся до Юліяна, що зупинився поважний в тій хвилі, з лиця блідавий, перед особою душпастиря і вклонився.
«Я зайшов до вас, пане Юліяне, – заговорив