давно байдужа. О дев'ятій він сідає навпочіпки і випиває пляшку пива. О п'ятій, спускаючись із цвинтаря, бо ж за чверть п'ята має замикати там трупарню, він бадьоро насвистує. Всі люблять слухати його байки, навіть ті, що їх він вигадує на ходу. До вже не раз розказаного він доточує щось новеньке і видає щось таке, чого від нього не чекали.
«Гицель і копач в одній особі – це вам птиця непроста, з нею не можна, як з іншими-іншими», – каже він. У його заплічному мішку нерідко знаходиться місце розчавленому потягом собаці, крім того, він витягує з мішка просто всякий непотріб, підібраний деінде на горищі, на кшталт знайдених учора дерев'яних різьблених янголят, яких він ставить посеред столу, щоб випити на їхню честь.
Коли я ходив за теплою водою, хазяйка стояла на кухні. Вона чистила картоплю, а поруч метушилися обидві доньки з ополониками в руках, вони ж бігали до комори за дровами або чистили щітками щось із одягу. Хазяйці схотілося дати мені на час зимове пальто свого чоловіка. «Ви ж увесь час мерзнете в своєму дощовику, певно, мороз до кісток пробирає». Я сказав, що не розлучаюся з вовняною тужуркою і мені не холодно. «Це ви просто так кажете», – заперечила хазяйка. «Мені не холодно», – повторив я. «Коли блукаєте з малярем?» – «Так, коли блукаю з ним». Вона відправила дочок у льох. «І надовго ви до нас?» Я відповів, що сам не знаю. Взагалі-то, зауважила вона, у неї завжди всі кімнати зайняті. «Тільки не в нинішньому році. Люди не люблять шуму. А від цих, з будівництва, вже дуже багато шуму». Однак на постійних мешканцях не розживешся. «Тут, знаєте, вдесятеро не заправиш… Гостям треба щось подати, і щоб не здалося занадто мало, і щоб смачніше… Зате від робочих виручка непогана». Вона змусила мене сісти. Просто штовхнула у фотель. «Якби ж то заїзд стояв де-небудь в іншому місці, – зітхнула вона. – А не в цій ямі!»
Чищення картоплі нагадало мені про дідівську хату з її повсякчас прочиненими дверима, про її запах, про скрадливих кицьок, про молоко, яке іноді збігало, про ходики, що знай цокали. «Студенту теж нелегко доводиться», – мовила вона. Кудись у простір. Ненароком. Одного разу вона була в столиці і прикупила собі кілька одяганок. «І потішилася, що знову опинилася в потязі». І ще: «А тепер не відмовилася б пожити в місті, не конче в столиці, просто в місті». У неї ноги селянки, ноги прибиральниці, ноги пралі. Гладкі, пухкі й набряклі. Опалення номерів нині подорожчало удвічі. «А м'ясо – втричі», – кинула вона. Потім сказала щось таке, що змінило напрям моїх думок, перенісши мене на якесь озеро, в якийсь ліс, у будинок на рівнинній місцевості. Клопоти що взимку, що влітку – однакові. Вона подумує про те, щоб дати лад будинку, все відремонтувати, заново пофарбувати стіни у всіх кімнатах, замінити старомодні речі. «Шафи для одягу, наприклад, я зовсім приберу, – сказала вона. – У залі поставлю нові столи, і повішу нові фіранки, і оновлю східці, вікна повинні бути дуже великими, я зроблю так, щоб вистачало світла». Я налив у глечик теплої води. «А мій коханий сіном напханий, – сказала хазяйка, –