на нього, безрадісний.
– Прочитайте, будь ласка. Це зекономить час.
Ларрі великим пальцем відкинув пластикову обкладинку теки і поглянув на перший аркуш із виразом людини, яка цяцькається з дурнем. Якусь мить його очі навмання перебігали зліва направо, а потім їх щось там вчепило.
Стрейкер тонко усміхнувся. Він поліз рукою собі під піджак, дістав плаский золотий портсигар і вибрав сигарету. Розім’яв її, а потім підкурив від дерев’яного сірника. Міцний аромат суміші турецьких тютюнів заповнив офіс, і вентилятор розганяв його по всьому приміщенню.
Наступні десять хвилин в офісі панувала тиша, порушувана лише гудінням вентилятора та приглушеними звуками машин, що проїжджали вулицею. Стрейкер докурив свою сигарету до огризка, задавив жевріючий попіл пальцями і закурив наступну.
Ларрі підвів очі вгору, обличчя мав бліде, шоковане.
– Це якийсь жарт. Хто вас на це напоумив? Джон Келлі?
– Я не знаю жодного Джона Келлі. Я не жартую.
– Ці папери… акт про відмову від претензій… аудит земельної ділянки… Боже мій, чоловіче, хіба ви не розумієте, що цей шматок землі коштує півтора мільйона доларів?
– Ви недооцінюєте, – холодно промовив Стрейкер. – Він коштує чотири мільйони. Скоро коштуватиме більше, коли там буде збудовано торговельний центр.
– Чого ви хочете? – спитав Ларрі. Голос у нього був хрипким.
– Я вже казав вам, чого я хочу. Ми з партнером плануємо відкрити бізнес у цьому місті. Ми плануємо жити у Домі Марстена.
– Якого роду бізнес? Корпорація «Вбивство»?
Стрейкер холодно усміхнувся:
– Боюся, абсолютно звичайний меблевий бізнес. З певною лінією доволі специфічного антикваріату для колекціонерів. Мій партнер є чимось на кшталт експерта в цій галузі.
– Лайно, – грубо відказав Ларрі. – Ви могли б забрати Дім Марстена за вісім з половиною тисяч, пральню за шістнадцять. Ваш партнер мусить це знати. І ви обоє мусите знати, що це місто не зможе прогодувати заклад з вишуканими меблями й антикваріатом.
– Мій партнер надзвичайно обізнаний у будь-якій темі, яка починає його цікавити, – сказав Стрейкер. – Він знає, що ваше місто розташоване на автостраді, якою користуються туристи і літні відпочивальники. Це ті люди, з якими ми сподіваємося робити більшу частину нашого бізнесу. У всякому разі, з вами це не обговорюється. Ви погоджуєтеся, що папери в порядку?
Ларрі поплескав по столу блакитною текою.
– Здається, що так. Але я не збираюся виявитися обшахраєним, не важить, що ви тут розказуєте про те, чого вам хочеться.
– Ні, звичайно ні.
Тон Стрейкера межував з відточено ґречною зневагою.
– На мою думку, у вас є один юрист у Бостоні. Такий собі Френсіс Волш.
– Звідки ви це знаєте? – гаркнув Ларрі.
– Це не має значення. Покажіть ці папери йому. Він підтвердить їхню правочинність. Земля, де має бути збудований цей торговельний центр, стане вашою після виконання трьох умов.
– Ага, – мовив Ларрі,