дуже цікава, – підняв руки Андрій, – але я не хочу її чути.
– Ніби я збиралася тобі щось пояснювати, – огризнулася жінка.
– Тим паче, – відмахнувся чоловік і попрямував далі.
– Ти куди це?! – вигукнула Вероніка.
Андрій розвернувся, здивування на його обличчі було майже дитяче, тому жінка не стримала усмішки.
– Я мала на увазі, – нарешті промовила вона, – якщо ти до Тетяни, то зараз не найкращий час її турбувати.
Чоловік продовжував ще мить стовбичити посеред вулиці, а потім круто розвернувся і попрямував в інший бік.
– Звідки ти…? – почав було він.
– Скажімо, у тебе на лобі написано.
– Дуже смішно, – кинув Андрій і пішов геть.
Вероніка тяжко видихнула. Серце ще тримало пришвидшений ритм, але біль притих, млосне відчуття минуло. Жінка почекала кілька хвилин, щоб Андрій відійшов трохи далі. Їй не хотілося йти додому відразу за цим нахабою. Коли Вероніка таки вирішила рушати, почула тихий стогін. У свідомості відразу збільшилася сіра картинка. Жінка труснула головою, аби стерти її.
Вона підійшла до старих обшарпаних воріт будинку, розташованого напроти Таниного дому, і заглянула у двір. Там лежали купи сміття та якась арматура, але живих істот Вероніка не помітила. Жінка не хотіла, щоб хтось із сусідів побачив, як вона зазирає до чужого двору, тому вирішила вже нарешті піти по ромашку.
Та й цього разу не вдалося. Краєм ока Вероніка помітила, як під парканом заворушилося щось темне. Вона скрикнула і схопилася за серце, яке майже встигло заспокоїтися. Перше бажання жінки було втекти, але вона переборола його й таки ступила крок увперед.
– О Боже! – викрикнула Вероніка, коли побачила, що під парканом просто на снігу лежав чоловік у позі ембріона.
Вона несміливо підступила й нахилилася до нього. Впізнала того самого Василя, що зранку минав її двір.
– Вам зле? – запитала вона, але відповідь прийшла сама собою у вигляді смороду й перегару.
«Чудово! І що тепер робити?»
Вероніка нахилилася до чоловіка і спробувала привести його до тями.
– Вставайте! – прокричала вона Василеві в самісіньке вухо. – Ви ж замерзнете!
Чоловік лишень махнув рукою, щось нерозбірливо буркнув і повернувся на інший бік.
Вероніка роздратовано видихнула і спробувала підняти п’яницю.
– Ти справді вважаєш, що здатна сама затягти його в дім? – почула вона позаду знайомий голос.
«Ох, цей насмішкуватий тон мене бісить».
– Ти, видно, завжди у пригоди встряєш? Як не цуценя на дорозі знайдеш, так мужика п’яного під парканом, – мовив Андрій.
– Ти допоможеш чи так і будеш там стовбичити? – уже розсердилася жінка.
Він усміхнувся, похитав головою, але таки підійшов до сплячого Василя. Підхопив чоловіка під руки і, попри п’яний спротив, поставив на ноги.
– Нумо, друже, – промовив він, – треба зайти до хати, бо і справді задубієш к бісу.
Василь