так утомилася. – Вона сіла на диван поруч зі мною. – Добре хоч, що завтра вихідний. Ти що робиш?
– Шукаю роботу, – відповіла я, і тітка здивовано поглянула на мене. – Не буду ж я завжди сидіти в тебе на шиї.
– Та це ж чудово. – Вона усміхнулася. – Я рада, що ти нарешті намагаєшся вписатися в наше суспільство. Ти ж знаєш, що мені не шкода для тебе грошей, але якщо ти справді хочеш працювати, то я буду дуже щаслива.
– Дякую. – Я усміхнулась і міцно взяла її за руку. – Ти завжди мене підтримуєш, а я навіть не знаю, як віддячити тобі. Насправді, дуже рада, що життя залишило мені тебе.
– Ох, Марто, облиш. – Вона обійняла мене, і я відчула на очах сльози. – Ти неймовірна дівчина й заслуговуєш бути щасливою. І я впевнена, що так і буде.
Ми ще трохи посиділи мовчки, а потім пішли готувати вечерю. Шкода, що в тітки Люди нема дітей – вона була б чудовою мамою. На жаль, доля обділила її цим так само, як і заміжжям.
Зранку я прокинулася з великим небажанням іти на пари, але це вже стало звичкою, тож я, як завжди, встала й почала збиратися. З кожним днем ставало холодніше, адже лише місяць залишився до початку зими, а я ще носила чорне пальто. Мій зимовий пуховик був яскраво-червоним, тому тепер був недоречним. Доведеться придбати собі нову чорну куртку. Я підійшла до дзеркала й помітила, що стала краще виглядати. Обличчя вже не було таким блідим, а синці під очима майже зникли. Та й сон значно поліпшився порівняно з тим, що було раніше. Я, як завжди, намалювала стрілки, а губи підвела червоною помадою. Хай там що кажуть, але поки що інакше не буде.
– Марто, ти пам’ятаєш, що сьогодні після пар ми з тобою йдемо в кіно? – заговорила до мене тітка Люда, коли я зайшла на кухню.
– Пам’ятаю, – відповіла я, кивнувши. – Я зателефоную тобі, коли в мене завершиться лекція, і тоді десь зустрінемося.
– Гаразд. Я тут подумала, що ми можемо ще й пройтися магазинами. Раніше це тобі подобалося, тож можна купити тобі щось.
– Добре, – погодилась я й сіла пити чай. – Мені саме потрібна зимова куртка, бо в пальті скоро буде холодно ходити.
– От і чудово! Може, ти й мені допоможеш щось підібрати, бо час уже оновити гардероб.
Тітка радісно усміхнулася мені й почала готувати. Я випила чаю й поснідала, хоча раніше не робила цього. Потім уже попрямувала на факультет.
На вулиці справді було прохолодніше, ніж зазвичай. Напевно, скоро доведеться надягати куртку. Дехто й сьогодні йшов у теплому верхньому одязі й шапці. Я ж навіть шарфа не накинула, бо була в гольфі. Після чергового пориву вітру я щільніше закуталась у своє пальто й прискорила ходу. Побачивши вивіску улюбленої кав’ярні, без вагань зайшла всередину. На барі був Рома, тож я мимоволі усміхнулася, побачивши його.
– Доброго ранку, – привітався він і подарував мені свою чудову усмішку. – Вам як завжди чи каву за особливим рецептом?
– За особливим рецептом, – відповіла я й дістала гроші.
– Тут чи з собою? – автоматично запитав хлопець.
– Тут.
– Тоді сідайте, а я принесу ваше замовлення.
– Гаразд,