Під роздачу й Вадик потрапив. Глянула вона так на нас обох, баньки свої викотила, шипить: не буде вам нікому щастя, будьте ви прокляті.
– Давно це було?
– Місяць тому, десь так.
– Отже, прокляття подіяло не відразу – якщо це справді прокляття.
– Цікаво, а ви що думаєте. – Зоя збила попіл на давно не митий лінолеум. – Узагалі, про всю історію.
– Вадим Граф – людина вразлива. Ви – не дуже, чи я помиляюся?
– Хотіла бути товстошкірою, як бегемотиха. Бачте, погано вдається. Мій хлопчик не відразу нервувати почав. Я не лікарка, слабо знаюся на різних там темах зі психіки… Коротше, нав’язлива ідея, так це називається. Вадика не відпускало. Чорнорота Віра в голові йому засіла. Казав – снитися йому почала, перед очима з’являтися. Напевне, є тому діагноз. Не знаю, не знаю, що робити з ним.
Лора терпляче дочекалася, поки Зоя докурить. Недопалок та машинально поклала на облуплене підвіконня.
– А ви йому що сказали? Чоловікові вашому? Чи хлопчикові, як називаєте його.
– Коли?
– Сьогодні. Коли дзвонили. Припустімо, Вадим був тут. Чому чкурнув і вимкнув телефон? Либонь, розмова стосувалася мене.
– Ви тут до чого?
– Ні до чого, – погодилася Кочубей. – Або – не знаю. Тільки ж дивіться: спершу з вами зв’язалась я. Ваш номер Вадим вказав у своїй анкеті. Правила нашої служби цього вимагають – залишати контакт когось із членів родини. Отже, я дзвоню вам. Просто хочу поговорити з Графом у присутності близької людини. Ви мені кажете: Вадима немає вдома, зараз ночує окремо. Причини неважливі, то вже ваше діло. Ну, а потім ви дзвоните йому. Після розмови ми обидві його шукаємо. Мій висновок: ви налякали чоловіка мною, – сказала і тут-таки виправилася: – Могли налякати.
– Та Господи! – Зоя сплеснула руками. – Лише попередила: приїхали з Києва, з головного офісу, розмова до тебе є! Навіть не уточнила, хто саме приїхав!
– Вадим Граф створив проблему особисто шефові. Начальникові всієї служби безпеки банку, – тон Лори став жорсткішим. – Він чудово розуміє, що накоїв. І дуже важливо – Вадима Графа на службу влаштували, як кажуть, по блату. Він же підвів не когось там, а поважну особу. Із, повірте мені, великими можливостями. Як думаєте, дуже хочеться вашому чоловікові, тим паче – й без того наляканому, зустрічатися з людиною від Данила Гайдука? Або взагалі – з ним самим, бо ви ж не уточнили, хто саме шукає з ним зустрічі.
– Не думала про це, – визнала Зоя. – Знаєте, ви все розклали по поличках. Що робимо?
– Не маю жодних повноважень, та й ресурсів починати розшук вашого хлопчика. У вас, Зоє, це краще вийде.
– Графиня, – мовила вона раптом. – Мене називають так друзі.
– Пропонуєте дружбу?
– Ми навряд чи вороги, – тепер усмішка вийшла світлішою. – Зрештою, Графинею мене після одруження називає чимало знайомих. Не маю нічого проти. Я ж і є Графиня, дружина Графа.
– Поміняли прізвище?
– Так, була Домонтович. Свекруху… колишню свекруху це також розлютило. Додала статей до скоєного злочину.
– Мені б