білу чашку, зайшла в мережу, забила в пошуковик потрібні дані й отримала кілька посилань на новини кримінальної хроніки п’ятирічної давнини.
Так, Віра Домонтович убила людину.
Але подія – нічого особливого навіть у місцевому масштабі…
– Не почула: чого від мене треба київській поліції.
– Поняття не маю.
– Голову дурите, – відрізала Віра роздратовано. – Дзвонив мій адвокат. Сказав: йому телефонували з Києва, аж із міністерства. Не просили, наполегливо рекомендували відповісти на ряд питань. Потім ви озиваєтеся. Посилаєтесь на міністерство, звідки мене вже поставили до відома через адвоката.
У неї був густий грубий голос. Перше враження, коли відповіли, – замість Віри її телефон узяв чоловік. А ще співрозмовниця гаркавила. Не так, коли «р» звучить як тверде й дзвінке водночас «г». А той ефект, коли язик немов чіпляється об проблемну літеру, і кожен раз звучить м’яким дзвіночком.
– Складний бюрократичний ланцюжок, визнаю. Тільки ж інакше ви б мене вигнали, Віро Леонідівно.
– Нічого не заважає прогнати вас просто зараз. Якщо до мене є питання – викликайте повісткою. Говоритиму лише в присутності адвоката.
– Питання є. Але дещо, гм, специфічні. Вони не дають підстав запрошувати вас на розмову до слідчого. Наша зустріч – моя ініціатива. Вона не офіційна.
– Дуже добре. Неофіційною зустріччю вчорашньої зечки з київською поліцейською опікується аж ціле МВС.
– Я не служу в поліції. Вже майже чотири роки. Ви сіли, коли я звільнилася.
– До побачення.
Віра штовхнула двері, зачиняючи.
Лора помітила: жінка пустила в хід ліву руку.
Знаючи, що робить, гостя поставила ногу через поріг.
Домонтович роздратовано вдарила по дверях зі свого боку – знову лівою. Орудувати нею виходило краще, отже, – шульга, такі прикмети Лора ловила машинально. Рухала підсвідомість, звичка виробилася ще до служби.
Хазяйка хотіла прищемити зухвалицю й досягла мети: завдала болю.
Кочубей зойкнула, проте ногу не забрала.
Віра натиснула дужче.
Набігли зрадницькі сльози – але тепер гостя не відводила очей.
– Роздушу – і нічого мені не буде, – попередила Віра.
– Нам треба поговорити, – вичавила Лора. – Навіть якщо доведеться потім стрибати на одній, все одно не піду.
– Це вторгнення. Порушення особистого простору. У вас проблеми.
– У вас – так само, Віро Леонідівно. Через вас Вадим Граф пускається берега й тихенько божеволіє. Зоя Граф обіцяє знайти на вас відповідну статтю, потягнути до суду. І щось мені підказує: Графиня так і зробить.
Тиск послабився.
– Вас Графиня прислала?
– Мене ніхто не присилав. – Лора трохи відсунула ногу, притулилася плечем до одвірка. – Вірчими грамотами, вважайте, обмінялися. І бачу: пішла до вас довгим, але єдино правильним шляхом. Без втручання з МВС ви б мене й на поріг не пустили.
– Я