плечима, і ми рушили до площі Мартірі.
Усю дорогу, поки ми йшли вулицями Мілле та Філанджері, Ліла ні на мить не відставала від мене, а Ніно тим часом похмуро плівся ззаду, засунувши руки в кишені й понуривши голову. Ліла розмовляла зі мною як із давньою найближчою подругою, ніби нічого не змінилося. Казала, що мені за першої нагоди слід познайомитися з родиною Антоніо. Живо описала його дружину й дітей. Жінка була дуже вродлива, білявка зі ще світлішим, ніж у мене, волоссям, і дітки теж біляві, ні одне не вдалося в батька, який був чорний, мов турок. Коли вони вп’ятьох виходили прогулятися до траси, то світловолосі дружина і хлопчики здавалися військовополоненими, яких ведуть по району. Тут вона розсміялася, врешті перелічивши всіх, хто хотів зі мною побачитися: Кармен, але їй за кілька хвилин треба буде бігти на роботу, як і Енцо; звісно, Альфонсо, який і надалі управляв крамницею «Солара», та Маріза з дітьми.
– Тобі достатньо побути з ними кілька хвилин, – додала Ліла, – і вони будуть раді. Адже всі тебе дуже люблять.
Поки вона говорила, я подумала, що ті, з ким я збираюся зустрітися, умить рознесуть по району звістку про кінець мого шлюбу. Так про це дізнаються мої батьки, і мати збагне, що я стала коханкою сина Сарраторе. Але я відчувала, що мене це мало турбує. Мені навіть подобалося, що друзі побачать нас із Ніно і потім казатимуть у мене за спиною: «Вона з тих, хто чинить так, як їм заманеться. Покинула чоловіка й дітей, тепер живе з іншим». Я несподівано усвідомила, що мені навіть кортіло, аби мене офіційно пов’язували з Ніно, хотіла, аби мене побачили разом із ним, хотіла, аби всі забули про пару Елена – П’єтро і говорили про пару Ніно – Елена. І раптом я відчула спокій, майже задоволення від того, що потрапила в Лілині сіті.
Вона говорила й говорила, ні на мить не зупиняючись, і згодом за давньою звичкою навіть узяла мене під руку. На мене той жест не справив ніякого враження. «Хоче переконати мене, що все так, як і раніше, – подумала я, – але час визнати, що ми вже не ті. Її рука мені на дотик як дерев’яний протез і більше не викликає яскравих емоцій». Тут я недоречно згадала, як колись давно сподівалася, що вона справді хвора і скоро помре. «У ті часи, попри все, наші стосунки були живими, насиченими, хай навіть болючими, – думала я, – а тепер все інакше. Усе тепло, на яке я була здатна, – навіть те, яким живилося моє давнє страшне сподівання, – зосередилося на чоловікові, якого я кохала ще змалечку. Ліла гадала, що все ще має наді мною владу, може потягти, куди їй заманеться. Але що врешті вона затіяла: хоче відродити незрілу закоханість та юнацьку пристрасть?» Усе, що лише кілька хвилин тому здавалося мені підступним, раптом видалося беззлобним і ні на що не здатним, як музейний експонат. Зараз для мене тільки одне має значення, хоче вона цього чи ні. Тільки я і Ніно, Ніно і я, навіть плітки і скандали в маленькому світі нашого району здавалися мені підтвердженням того, що ми з ним пара. Лілу я більше не відчувала: ніякого тепла від її руки, лише тканина її рукава торкається мого.
Ми дійшли до площі Мартірі. Я повернулася до Ніно, щоб попередити: у крамниці буде його сестра з дітьми. Він щось