обіймав мене за плечі. Ми ні словом не згадали Лілу. Ніно дещо неприродним тоном завів розмову про те, як погарнішав Неаполь відтоді, як мером міста став комуніст, і знову почав умовляти мене переїхати з дітьми якомога швидше. Він усю дорогу міцно пригортав мене до себе, і я сподівалася, що так триватиме до самої площі. Мені хотілося, аби Ліла вже чекала на нас біля входу до метро, помітила здалеку, замилувалася нами і вирішила, що ми з Ніно чудова пара! Але Ніно, наближаючись до місця зустрічі, вивільнився і запалив цигарку. Я несвідомо взяла його за руку, міцно стиснула, і так ми з ним прийшли на площу.
Лілу я спершу не помітила, і на якусь мить у мене промайнула надія, що вона не прийде. Аж раптом вона мене гукнула. Гукнула звичним командним тоном, так, ніби геть не сумнівалася, що я її почую, що обернуся, що послухаюсь. Вона стояла на порозі бару навпроти входу до метро: руки в кишенях коричневого заношеного пальта, ще худіша, аніж зазвичай, зсутулена, блискуче чорне волосся зі срібними нитками сивини затягнуте в кінський хвіст. Вона здалася мені тією самою Лілою – дорослою Лілою зі слідами тяжкої праці на фабриці. Нічого не зробила, аби хоч трішки причепуритися. Міцно мене обняла, дзвінко розцілувала в обидві щоки, щасливо розсміялася. Потім байдуже простягнула руку Ніно.
Ми всілися за столик у барі. Майже весь час говорила вона, ніби ми з нею були вдвох. Вона відразу відчула мою ворожість, напевне, прочитала її у виразі обличчя, а тому весело промовила:
– Ну добре, я помилилася, тому ти образилася. Але годі вже! Відколи ти стала такою вразливою? Ти ж знаєш, що я тебе люблю, помирімося вже!
Я стримано всміхнулася, нічого не відповівши. Вона всілася навпроти Ніно, але ні разу не глянула на нього й не заговорила. Було ясно, що вона прийшла заради мене, спробувала навіть узяти мене за руку, але я м’яко її вивільнила. Ліла хотіла помиритися, хотіла знову ввійти в моє життя, хоча й не схвалювала мій вибір. Я зрозуміла це з того, як вона засипала мене питаннями, не слухаючи відповідей. Їй так кортіло захопити кожен куточок мого життя, що ледь згадавши про одне, вона відразу перескакувала на інше.
– А з П’єтро у тебе як?
– Погано.
– А діти?
– Усе добре.
– Подаватимеш на розлучення?
– Так.
– І ви двоє житимете разом?
– Так.
– Де, в якому місті?
– Не знаю.
– Повертайся сюди.
– Занадто складно.
– Я сама знайду тобі квартиру.
– Якщо виникне потреба, я скажу.
– Ти пишеш?
– Вийшла нова книжка.
– Ще одна?
– Так.
– Тут про неї нічого не казали.
– Поки що вона вийшла лише у Франції.
– Французькою?
– Так.
– Роман?
– Повість, але з філософськими відступами.
– Про що?
Я ухилилася від докладної відповіді. Перевела розмову на Енцо, Дженнаро, район, її роботу. Коли згадала