й не дуже помітно, неприродно вирячене штучне око здавалося жвавішим за друге, мутне й зі спустошеним поглядом. Та найголовніше, що зник і той колишній, завжди енергійний Франко, і той похмурий, яким він був, коли одужував. Тепер він здавався мені м’яким меланхолійним чоловіком з притаманним йому цинізмом. Сильвія вважала, що мені треба забрати дітей до себе, Маріароза казала, що поки я не знайду постійного житла, Деде й Ельзі краще побути з дідом і бабусею, а Франко взявся вихваляти мої таланти, які він іронічно назвав «чоловічими», і вимагав, аби я надалі їх відточувала, не марнуючи зусилля на жіночі обов’язки.
Коли я нарешті пішла до спальні, то ніяк не могла заснути. Що є добром для моїх доньок, а що злом? А що є добром і злом для мене? Чи збігаються для нас ці поняття? Тієї ночі Ніно відійшов на задній план, а на передній знову вийшла Ліла. Сама Ліла, без підтримки матері. У душі наростало бажання сваритися з нею, кричати: «Досить мене критикувати, візьми на себе відповідальність і підкажи, що мені тепер робити!» Нарешті я задрімала. Наступного дня повернулася до Генуї і без зайвих слів сказала Деде й Ельзі у присутності свекрів:
– Дівчатка, зараз мені доводиться багато працювати. Через кілька днів я знову маю їхати, а потім знову і знову. Ви хочете вирушити зі мною чи залишитися з дідусем та бабусею?
І зараз, коли пишу ці рядки, почуваю сором за те питання.
Спершу Деде, а потім і Ельза відповіли:
– З дідусем та бабусею, але ти приїжджай, коли зможеш, і привозь подарунки.
Мені знадобилося більше двох років, сповнених радощів, сумнівів, неприємних несподіванок і вистражданих рішень, перш ніж я змогла навести лад у житті. Тим часом, незважаючи на болісні розставання в особистому житті, моя кар’єра та суспільна діяльність складалися успішно. Ті майже сто сторінок, що я написала, аби справити враження на Ніно, згодом переклали німецькою й англійською. У Франції та Італії перевидали першу книжку, написану десять років тому, і мене знову стали просити писати для газет і журналів. Моє ім’я, як і я сама, поступово набули певного авторитету, мій робочий графік знову заповнився, як колись, я викликала інтерес, а часом – навіть повагу осіб, що в ті часи посідали найвищі щаблі політичного й суспільного життя. Та найбільше мені допомогла одна чутка з вуст директора міланського видавництва, який від самого початку взяв мене під своє крило. Одного вечора, коли ми обговорювали моє письменницьке майбутнє, а я вирішила скористатися нагодою й запропонувати йому збірку есеїв Ніно, він розповів, що Аделе минулого Різдва доклала всіх зусиль, щоб зірвати вихід моєї книжки.
– Айроти, – промовив він жартома, – звикли за сніданком телефонувати, аби їхнього протеже затвердили на посаді заступника міністра, а за вечерею – щоб звільнили міністра. А от із твоєю книжкою у них нічого не вийшло. Рукопис був готовий до публікації, і ми відправили його до друкарні.
За його словами, причиною невеликої кількості рецензій в італійській пресі теж було втручання свекрухи. Тож якщо книжка все одно мала успіх, то ним варто завдячувати не доброті