визнати, що вона могла бути дуже вродливою, коли хотіла. Побачивши мене, Ліла вигукнула:
– То ти нарешті наважилася! Повертаєшся до Неаполя!
– Авжеж.
– І розповідаєш про це Кармен, а мені – ні?
– Я тобі згодом би сказала.
– А твої батьки знають?
– Ні.
– А Еліза?
– Теж ні.
– Твоя мати нездужає.
– Що з нею?
– Кашляє, але до лікаря йти не хоче.
Я засовалася на стільці, знову поглянула на годинник.
– Кармен каже, що ти хочеш повідомити мені щось важливе.
– Тобі не сподобається.
– Скажи, про що йдеться.
– Я попросила Антоніо прослідкувати за Ніно.
Я аж підскочила.
– Як прослідкувати?
– Ну, поспостерігати, чим він займається.
– Навіщо?
– Заради твого блага.
– Про своє благо я сама подбаю.
Ліла зиркнула на Кармен, ніби шукаючи її підтримки, потім знову перевела погляд на мене.
– Якщо так, то я краще мовчатиму: не хочу, щоб ти знову на мене образилася.
– Я не ображаюся, але кажи швидше.
Тоді вона уважно поглянула мені в очі і короткими сухими фразами чистою італійською повідомила, що Ніно не кидав дружину, що і надалі живе з нею і сином, що за це здобув нагороду: саме цими днями його призначили керувати науково-дослідницьким інститутом, що його фінансує банк, де тесть Ніно обіймає посаду директора. І наприкінці серйозно запитала:
– Ти знала?
Я заперечно похитала головою:
– Ні.
– Якщо ти мені не віриш, ходімо разом, я готова повторити кожне слово, дивлячись йому в обличчя, як оце зараз тобі.
Я махнула рукою: не треба.
– Я тобі вірю, – пробурмотіла я, але відвела погляд на двері, на вулицю.
Десь, ніби здалеку, почувся голос Кармен:
– Якщо підете до Ніно, то і я з вами. Утрьох ми дамо йому чосу, відріжемо його хотілку.
Я відчула, як вона легенько доторкнулася до мого ліктя, щоб привернути увагу. Колись у дитинстві, читаючи фоторомани у сквері поряд із церквою, ми так само відчували потребу якось підтримати головну героїню, якщо та потрапляла в халепу. От і тепер у Кармен, напевне, мимоволі виникло таке бажання підтримати мене, але цього разу йшлося не про вичитані в романі пригоди, а про труднощі в реальному житті. Ліла завжди ставилася зневажливо до наших читань, і тієї миті, без сумніву, сиділа переді мною з інших причин. Я гадала, що вона почувалася задоволеною, як, мабуть, був задоволеним і Антоніо, коли дізнався про брехню Ніно. Я побачила, як Ліла з Кармен перезирнулися, ніби питаючи одна одну, що робити. То була мить, але вона здалася вічністю. «Ні», – прочитала я по губах Кармен, і той подих супроводжувався ледь помітним заперечним порухом голови.
Ні – що?
Ліла мовчки втупилася в мене. Вона, як завжди, надавала собі право встромляти шпильку в моє серце, але не для того, щоб зупинити його, а щоб змусити битися частіше. Очі примружені,