від чогось відмовитися. А він не погодився: неправда, то так склалися обставини; то лише для того, аби бути зі мною, він змушений триматися за все. Я зрозуміла, що немає сенсу його переконувати: він бачив перед собою лише прірву, і це його лякало. Я провела його до машини і сказала, щоб їхав. Перед тим як рушити, він запитав: «Що ти надумала робити?» Я не відповіла, бо й сама не знала.
За мене вирішили події, що сталися за кілька тижнів. Маріароза поїхала у справах до Бордо. Перед від’їздом вона відвела мене вбік і якось непевно попросила подбати про Франко. За її словами, він переживав глибоку депресію. І в мене несподівано промайнула думка, яка до цього вже виникала, але я за власними переживаннями не звертала на неї уваги: із Франко Маріароза не вдавала добру самаритянку, як з усіма іншими, вона справді його кохала й стала для нього матір’ю-сестрою-коханкою. І її виснажений вигляд і схудле тіло були результатом постійного страху за нього, впевненості у його вразливості й слабкості, через які він міг будь-якої миті зламатися.
Її не було вдома вісім днів. Через силу – адже в голові у мене було зовсім інше – я намагалася бути привітною з Франко, сиділа щовечора з ним допізна, розважаючи розмовами. Мене тішило, що він замість нудних балачок про політику розповідав більше сам собі, аніж мені, як нам колись було добре вдвох: про наші прогулянки Пізою, сморід від річки на набережних Арно, секрети про своє дитинство, про батьків і дідів, якими він ні з ким, окрім мене, не ділився. Особливо було приємно, що він уважно слухав, коли я розказувала про власні страхи, про контракт із видавництвом, про необхідність писати нову книжку, можливе повернення до Неаполя й до Ніно. Він ні разу не вдався до загальних фраз і філософування. Висловлювався чітко і ясно, іноді навіть вульгарно.
– Якщо він для тебе важливіший, ніж ти сама, – вражено заявив він якось увечері, – тобі краще прийняти його таким, який він є: з дружиною, дітьми, оцим нестримним бажанням трахати інших жінок, усім тим лайном, на яке він здатний зараз і ще накоїть у майбутньому. Ох, Лену, бідолашна Ленучча!
Він промовив останні слова з любов’ю і засмучено похитав головою. Потім реготнув, підвівся з крісла, додав похмуро, що, на його думку, кохання закінчується лише тоді, коли можна повернутися до тями і не відчувати при цьому ні страху, ні відрази. І вийшов із кімнати, тягнучи хвору ногу, ніби намагаючись упевнитися в матеріальності підлоги. Не знаю чому, але того вечора я пригадала Пасквале, який за соціальним статусом, культурою і політичними поглядами не мав із Франко нічого спільного. Та все ж на якусь мить я подумала, що якби зараз мій старий друг вийшов із мороку, що його поглинув, то теж мав би таку саму ходу.
Франко цілий день не виходив зі своєї кімнати. Увечері в мене була ділова зустріч, я постукала до нього й запитала, чи не міг би він повечеряти з Деде та Ельзою. Він пообіцяв. Повернулась я пізно. На кухні панував безлад, чого раніше Франко не допускав. Я прибрала зі столу,