була надмірною, і усміхаюся про себе, коли пишу ці рядки. Я знаю багатьох чоловіків і жінок, які можуть розповісти про схожі випадки з їхнього життя: кохання, секс – то нерозсудлива й жорстока справа. Але факт залишається фактом: «Елеонора на восьмому місяці вагітності» – ці слова здалися мені найгіршою образою від Ніно. Я згадала Лілу, те, як вони з Кармен невпевнено перезирнулися, не знаючи, чи казати мені. Отже, Антоніо дізнався і про вагітність? Вони все знали? І чому Ліла не наважилася розповісти? Вирішила, що має право дозувати мій біль? У мене ніби щось обірвалося в грудях і животі. Ніно ледь не помирав від страху й сполохано виправдовувався, бурмочучи, що та вагітність хоч і стала в пригоді, бо заспокоїла його дружину, однак ще більше ускладнила йому завдання піти від неї. Я ж, схрестивши руки на грудях, зігнулася навпіл від болю, що охопив усе тіло, і не мала сил розмовляти чи кричати. Врешті рвучко підвелася. Тієї миті у квартирі нікого не було, окрім Франко і нас. Ніяких божевільних, розпачливих, хворих жінок, які щось там наспівують собі під ніс. Маріароза вивела дівчаток на прогулянку, щоб ми з Ніно поговорили й з’ясували стосунки. Я прочинила двері й слабким голосом покликала мого колишнього хлопця з Пізи. Він негайно з’явився. Я вказала йому на Ніно й прохрипіла через силу: «Вижени його!»
Він його не вигнав, але махнув рукою, щоб той замовк. Не став розпитувати, що сталося, але вхопив мене за зап’ясток і тримав міцно, аж поки я не отямилася. Потім привів мене на кухню, всадовив на стілець. Ніно поплентався за нами. Я задихалася, хапала повітря ротом, мов риба, аж хрипіла з розпачу. «Вижени його», – повторила я, коли Ніно спробував підійти до мене. Він відштовхнув його й промовив спокійно: «Дай їй спокій, вийди!» Ніно послухався, і я, як змогла, розповіла Франко все. Він слухав, не перебиваючи, аж поки не зрозумів, що я геть знесилена. Лише тоді промовив звичним тоном всезнайка, що золоте правило – не висувати надмірних вимог, а насолоджуватися тим, що дають. Тут я накинулася вже на нього. «Ви, мужики, завжди отак, – верещала я, – яке мені діло до того, що дають! Не мели дурниць!» Він не образився, порадив оцінити ситуацію тверезо.
– Добре, – сказав він, – цей чоловік брехав тобі два з половиною роки, казав, що розійшовся з дружиною і більше з нею не спить, і ось ти дізналася, що сім місяців тому він зробив їй дитину. Ти маєш рацію: це гидко, Ніно мерзотник. Але зверни увагу: тепер, коли все стало відомо, він міг зникнути і покинути тебе напризволяще. То навіщо він приїхав машиною з Неаполя до Мілана, навіщо мчав усю ніч, навіщо принижувався тут перед тобою, намагаючись виправдатися, навіщо умовляв тебе не залишати його? Усе це має якийсь сенс.
– Єдиний сенс у всьому цьому – це те, що він брехун і боягуз, не здатний ні на що наважитися! – вигукнула я у відповідь.
Він мовчки кивнув, погоджуючись. Але все ж запитав:
– А якщо він справді тебе кохає і знає, що інакше кохати не зможе?
Я не встигла крикнути йому у відповідь, що саме це заявляв Ніно. Відчинилися вхідні двері квартири, повернулася