стресу. Звісно, я теж не була святою, Ігор у мене не перший, і, чесно скажу, були в молоді роки і кращі претенденти, та й потім… Навіть коли жили у Франції… Але ж на сьогодні він − мій депозит, я вклала в нього все своє життя… Я твердо вирішила його не відпускати. Він мені винен! Бо за нашими дурними законами він може просто мене списати, як непотріб. Були б ми в Європі − платив би мені аліменти за віддані йому роки життя…
Антоніна крутила в руках пачку з цигарками, але стримувала бажання палити. Вона, здається, зовсім не чекала відповіді від «психолога», а проговорювала вголос те, про що день і ніч думала мовчки, коли спостерігала за чоловіком, зазирала до його пошти, нишпорила по кишенях та завмирала від думки про неясне своє майбутнє…
– Я ніби в якомусь ступорі. Мій мозок не йде далі двох думок. Перша − навіщо я тоді, тридцять років тому, вийшла саме за нього? Друга − жага помсти. Я всміхаюся йому, готую їсти, слухаю його розповіді про роботу, аспірантів та всяке таке, звісно, нічого не чую та не розумію, бо в голові стукотить одне: «Скоро все це зникне!» І хочу зробити йому так само боляче, як він робить мені. Звісно, Ігор не знає, що я в курсі, думає, що професор-фізик − дуже розумна одиниця і може обдурити кого завгодно, то й не підозрює, яких мук я зазнаю. Але він і не уявляє, яка жага помсти мене пече. Постійно. Навіть коли ми займаємося сексом. А ми ж таки ним займаємося, «не пропускаючи тренувань», хочеться йому того чи ні. Звісно, може, він у той момент уявляє у своїх обіймах ту сучку у білому фартушку, але мене це не обходить. Ми займаємося цим тридцять років так, щоб ні сил, ні бажання шукати чогось чи когось на стороні у нього не залишалось. − Антоніна гупнула кулаком по столу і, наче сама злякавшись такої рішучості, глянула Яні у вічі, бо весь монолог промовила, дивлячись на маятник настінного годинника, що метлявся над кухонним столом туди-сюди, наче змахуючи миті її життя, мов крихти зі столу.
– А вам добре з ним… ну, у ліжку? − раптом спитала Яна.
– Мабуть. Я вважаю, що так утримала його в найкритичнішому віці біля себе. Ми вже звикли до цього. Звикли так, що цього не вистачає, як… як цигарки, коли ти вже втягнувся у паління тютюну, − задумливо мовила Антоніна, скрививши губи на останньому слові, − мабуть, уперше усвідомила зв’язок тютюнової залежності з прізвищем своєї конкурентки Соні…
– То виходить, все не так погано. А може… може, він просто прагне романтики, якихось молодих переживань, а не фізіології? Може, йому досить простого листування з тією Сонею, так би мовити, для душі, і нічого вашому шлюбу не загрожує? − знизала плечима Яна, підсуваючи гості горнятко кави та печиво.
– А яка мені різниця, що саме його тягне до тієї кривоногої тумбочки, коли він може раптом розвернутися й піти до неї?! Де гарантії, що за цим ліричним ретро вона йому теж не влаштує непоганого інтиму?
Яна помовчала, пригадавши лукаві очі Соні, силует пана професора біля Ейфелевої вежі, та подумала, що й такий варіант розвитку подій не виключений, бо секс сексом, а коли холодно в хаті − самою фізіологією не зігрієшся.