Яна заплющила очі, поклала на них обидві долоні, притисла і завмерла. Монолог жінки наче прокручувався в голові на великій швидкості, її силует, жестикулюючи, рухався кабінетом. І враз Яна сказала собі: «Стоп!» − і розплющила очі.
– Ось воно! Соня! Соня Тютюнникова! Львів! − зраділа вона і швидко надрукувала ці дані в порожньому рядку пошуку на сайті, вказавши вік між 52 та 56 роками.
Відповідь не забарилася. Варіантів не було − тільки вона одна, у шкільній формі радянських часів, у білому фартушку. Юна дівчина з круглими щічками, тугими косами та неслухняними кучерями навколо обличчя грайливо всміхалася з чорно-білої фотокартки. Пізніших світлин і досі не було викладено. На якусь мить Яна зі щемом у грудях відчула те (чи малу долю того), що мала б почувати Антоніна, роздивляючись це обличчя. Здивувавшись своїй реакції, вона тріпнула головою, відганяючи чужі переживання. Побачила на сторінці юної спокусниці кнопку «Друзі», під якою здивовано знайшла не довгий список колишніх прихильників, а лише одного. Ігор Соломатін, стрункий мужчина в темних окулярах, усміхався з кольорової фотокартки, стоячи біля Ейфелевої вежі. Простим натисканням на прізвище цього Ромео Яна потрапила на його сторінку, де чомусь теж не знайшла інших фотокарток, а друзів було, крім Соні, лише двоє товстих та лисих «хлопчиків», що видалося трохи дивним у такому гамірливому осередку колишніх однокашників.
Особливого враження пан професор, знятий здалеку, на Яну не справив. Може, це й природно, коли жінка трохи за тридцять розглядає чоловіка приблизно у віці її батька. Але він, безперечно, міг бути досить цікавим для осіб свого віку чи дещо молодших, а що вже казати про перше кохання…
– Та-а-ак, Антоніно батьківно… Пасла-пасла тридцять років із гаком, та не вгледіла… − промугикаласама собі Яна і зненацька відчула страшну втому від блукання чужими життями. − Спати, дорогенька, спати! А голова хай варить у пасивному режимі, бо щось тут мені не подобається, щось не складається, не склеюється… Але краще я подумаю про це завтра…
6
– Тоню, а Вадик сьогодні не телефонував? Вихідні минули, від нього ні звуку, знов запрацювався? − спитав, відірвавшись від комп’ютера, професор Ігор Соломатін, коли помітив, що дружина тихо підійшла та стала у нього за спиною.
– Зранку ще хотів заїхати, потім вибачився, сказав, що у них із Анжелою свої плани, та й по тому. А ти так два дні й просидів за компом, хоч би вивів дружину кудись на людей подивитись, себе показати, скрізь я одна… − зітхнула Антоніна, зазираючи через чоловікове плече, чи немає нічого підозрілого на екрані монітора.
– Ну, вибач, я й сам не радий, але ж розумієш, аспіранти, конференція, ще статтю треба було закінчити. Та ти неначе й сама кудись виїздила, ти ж вільна сучасна жінка, − засміявся чоловік і торкнувся її руки.
Антоніна сердито відсахнулася й сказала:
– Як у тому анекдоті, коли жінка ходила весь вечір перед чоловіком у протигазі, а на її запитання,