її пам’яті. Згадувала лишень чергу в Борисполі, як зважували валізи, перевіряли квитки та як батько махав їй рукою, вже пройшовши митний контроль у нове життя. Вона здивувалася, коли він витер долонею сльози. Яна і тут не плакала. Вона спостерігала за всім неначе збоку. Так само згадувала ті події й тепер, раптом поставивши собі питання, чи хотіла б вона мати таку матір, як Антоніна.
8
Олександра, як і раніше, працювала у своєму напруженому режимі: вдень на ринку, ввечері мила підлогу в садочку, там же й ночувала, а зранку знову на базар. Рука у Стасі вже не боліла, минулося без наслідків, але Олександра досі згадувала той вихідний, пережитий переляк та таку несподівану допомогу чужого чоловіка і почувалася його боржницею. Не сказати, що вона настільки зневірилася в людях, щоби вважати такий учинок подвигом − вона б і сама кинулася допомагати іншому в біді, тим більше дитині. Але за кілька років у столиці Олександра усвідомила тутешній ритм життя, відокремленість людей один від одного навіть за такої щільності населення, а може, саме через неї. Місто здавалося їй гігантським мурашником, де, на відміну від мурашника справжнього, не діють природні закони логічної гармонії. Інколи вона порівнювала столицю з великим хворим організмом, чи наполовину хворим, де здорові органи ледве забезпечують життєздатність системи, несуть на собі тягар нездорових та виконують їхні функції, а бува й самі втрачають сили і здаються. Хоч вона і не була песимісткою, але несподівана щира допомога, підтримка, яку надав їм зі Стасею того вечора абсолютно чужий чоловік, запала в душу не як подвиг, а як норма зі знаком плюс. І хотілося, звісно, якось йому віддячити. Але Олександра знала, що лікарі працюють за дивним графіком, є у них якісь чергування, та й лікарня була величезна, вони ж тоді сиділи лишень у травмпункті, де робили рентген та з’ясовували, чи цілі Стасині кісточки. Де ти його тепер шукатимеш? Хоча… Вадим написав на клаптику паперу номер свого мобільного, просив телефонувати, «раптом що», але з рукою все було гаразд, і жінка ніяк не могла наважитися турбувати «просто так», та ще й питати, як зустрітися та віддячити…
Стася раз поцікавилася, чи телефонувала мама до лікаря, чи вже загубила номер. Олександра сказала, що номер у неї досі в кишені сумки, але якось незручно відволікати зайняту людину. Вона вирішила, що вже перед Новим роком відпроситься з роботи, поїде до лікарні і просто залишить для Вадима у травмпункті якийсь подарунок «від Стасі». А там його розшукають.
Новий рік наближався. Все як зазвичай: традиційна метушня, підготовка до свята, кульки-гірлянди, ялинкові базари, рекламний ажіотаж: «Свято наближається! Свято наближається!» А ще невід’ємним атрибутом був холод, що за день стояння на ринку пробирав до кісток продавчинь, попри хутряну шапку, теплий светр, пуховик, троє штанів та валянки. Першу зиму Олександра намагалася «тримати фасон», дещо скептично поглядаючи на сусідок, вдягнених, мов капустини, без модних претензій. Вона ніколи не була багатою, не мала дорогих брендових речей,