Тарчинський, її знайомий ще зі студентства, замолоду мав особливий дар − з ним ніколи не було сумно. Ніколи і нікому. Хлопець зі звичайної львівської родини був гармонійним і виваженим поєднанням непоєднуваних якостей: відмінник, шибайголова, спортсмен, комсомольський активіст, ловелас, гультяй і лірик одночасно, який до того ж сам складав пісні і співав їх під гітару. Здавалося, у його тілі живуть щонайменше три різні людини, й енергія з нього перла потрійна.
Вони навчалися на різних факультетах Львівської політехніки, але часто шляхи їхні перетиналися на спортивних майданчиках − на тренуваннях чи змаганнях. Антоніна бігала дистанції та стрибала у висоту то за факультет, то за інститут. Тарчинський елегантно фехтував у білому вбранні та масці, причаровуючи протилежну стать ще й цим, бо фехтувальники завжди виглядають вельми небуденно і романтично.
Він постійно створював навколо себе мініторнадо, біля нього завжди щось відбувалося: чи то були сміх, музика, пісні, чи бійка, ґвалт і «розбірки». Бився Тарчинський не задля процесу, а «за правду» і «за своїх». Пускав у хід кулаки, а не рапіру і не захищав обличчя спеціальною маскою. Проте конфлікти нерідко закінчувалися перемир’ям та спільним походом до якоїсь кнайпи пити мирову, і сторони, з’ясувавши стосунки, не ображалися на отримані синці, розбиті кулаки та губи.
Дівчатам він подобався, та і його серце вміщало їх чимало. Така вже була та лідерська харизма − жінки люблять героїв, яскравих і помітних самців. Хоча, звісно, у ті часи такими термінами ніхто ще не оперував.
Підкочувався він і до Антоніни. Ніби мимохіть, жестом, поглядом, жартом давав зрозуміти, що стосунки між ними можливі і навіть бажані. Але не тиснув. І сам був зазвичай оточений почтом дівчат та хлопців, й Антоніна мала тоді собі пару, хоч і дещо незвичну. Кремезний кавказець, дагестанець Мага (за паспортом Магомет-Муршид Огли), майстер спорту з вільної боротьби, залюбився в неї на диво і його, і її приятелям. Носив за дівчиною сумку, дарував прикраси, пригощав у ресторанах і кнайпах, обіцяв золоті гори, відгородив собою від інших залицяльників, пропонував одружитися, але шансів на це мав небагато. Попри всі його бійцівські якості, Антоніні з ним практично не було про що говорити, а ще вона швидко розгледіла, що менталітет мешканців різних гірських масивів досить-таки відрізняється від звичного для неї. Наші гуцули були їй зрозумілішими, ніж дагестанець Мага, готовий сьогодні носити її на своїх міцних руках, а завтра замкнути вдома за парканом: «Малчі, жєнсчіна!»
Саме в цей період і були вони знайомі з Романом. Той кидав цікавим оком на Антоніну, бо народна мудрість не бреше: «Гарна дівка, як засватана». Раз Мага ходить біля неї, мов коло скла, то щось таки у ній є! На Романові жарти з приводу суворого бодігарда Антоніна штрикала йому навзаєм якусь відповідну голку і поглядала зверхньо, хоча зростом була і нижча. Знала: лишень ворухни вона пальцем, зроби крок назустріч − і закрутиться між ними щось шалене. Але чи серйозне? Та й не кортіло почуватися