© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2015
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2015
Художники Аліса Савицька, Аліса Франц
Ілюстрація на обкладинці Анастасії Кустової
Ліна ледве стримала сльози, коли мама поцілувала її перед від’їздом.
– Доню, ти майже доросла. Скажи, я можу тобі довіряти? – спитала мама, і Ліна ствердно закивала русявою голівкою.
Так, вона справді майже доросла. Цієї осені стане школяркою. Тому рюмсати їй не личить. А ось Марко, її молодший братик, реве на все село. Бабуся ледве тримає його на руках…
Невдовзі мама з татом поїхали, а Ліна ще довго стояла й дивилась, як влягається курява від машини, як біжать піщаною дорогою сусідські кози, як хлюпочуться в калюжі тлусті качки. Напевно, добре їм, отим козам і качкам. І зовсім не нудно. А як же їй, Ліні, прожити у цьому глухому селі цілих три тижні?! Без галасливих подружок, комп’ютерних ігор, мультиків і улюблених роликів. Та найбільша біда – Марко. Чому вона має постійно його бавити? «Доросла, доросла! А може, не така вже й доросла?.. Може, я теж хочу бавитись, щоб ніхто мені не заважав?» – думала Ліна, згадуючи ті часи, коли вона ще була єдиною дитиною у своїх батьків.
Не встигла й посумувати досхочу, аж тут бабуся вже кличе з веранди:
– Ліно! А йди-но сюди!
Ліна біжить, метеликом летить на поклик і за мить опиняється біля хати.
– Рідна моя, побавиш Марка півгодинки? Так плаче, бідняточко. Ти ж сестричка, розвеселиш його, то, гляди, й утішиться. А я піду кролям трави нарву…
– То краще я нарву! Я знаю, де росте потрібна трава! Це ж там, за фермою, правда? – защебетала Ліна, не дослухавши бабусю.
– Атож! Ти диви, яка прудка.
– А ось і нарву! Я торік іще з дідом туди ходила.
– Візьми кошик за хлівом, біля шовковиці. Та щоб недовго, дивись мені!
Ліна радісно крутнулася на одній нозі й помчала через подвір’я по кошик.
…Рвати траву нелегко. Довгі гострі стебла ріжуть долоньки, обпікають пальці. Ось і долоні вже зелені, наче в лісової людини! Майже все літо Ліна провела у дитячому таборі відпочинку, де було неймовірно весело. А щовечора перед сном діти розповідали страшні історії. Наприклад, про зелену лісову людину, яка виходить із лісу вночі й шукає собі поживи.
Кошик наповнюється надто повільно. Якби з друзями – давно б уже впоралася з роботою. Та село невеличке і знайти друзів тут – непросто. Ось якийсь хлопчак не їде, а летить по стежці на велосипеді.
– Дорогу, мала! – гукає до Ліни здаля.
«Гм… Не така вже й мала…» – подумала Ліна і навіть усміхнулася.
– Ти що, беззуба, оглухла? – хлопець ледве ухилився, об’їхавши Ліну.
Ти дивись, який невіглас! Раніше вона ніби й не сумувала через відсутність двох передніх зубів. Навіть раділа – скоро нові з’являться. А тут – бач, яке нахабне! Тільки настрій зіпсував. А тим часом небо посіріло, насувається гроза. Ліна вирішила тікати. Хоч і неповний кошик, та кроликам вистачить. Перші важкі краплі дощу наздогнали її біля воріт, де на неї вже чекала бабуся:
– Ну хіба ж так можна? Хіба я тобі не казала?..
– Та що ви, бабуню? Я не боюся дощу. Тільки… з травою не дуже впоралася.
– Та Бог із тими кролями, дитино! Ходімо до хати.
У хаті посутеніло, ніби вже вечір. Смачно пахло пирогами. Посеред столу стояла велика миска, а там… не просто пироги, а м’які духмяні сонечка. Ліна взяла один, надкусила – фе, з сиром. Не любить вона такого! Узяла інший, теж надкусила – шовковиця… Ні, шовковицю вона теж не любить. А третій виявився з малиною – о, це інша справа! Підійшла до вікна, жуючи пиріг, і стала дивитися на зливу. Як же хороше! І Марко заснув, не ходить по п’ятах, не канючить… Ліна довго вдивлялася у пасма зливи за склом, аж раптом побачила у вікні будинку, що навпроти, маленьку дівчинку. Спершу Ліна подумала, що це їй просто здалося. Буває ж таке – феї дощу напускають на людей видіння. Придивилася ще раз – усе ж таки дівчинка! Чорнява, як воронятко.
– Бабуню, бабуню! А ти казала, дітей тут нема! А дивись, он там, у вікні… Чому я раніше її ніколи не бачила?
– Тс-с… – прошепотіла бабуся. – Та красуня не зможе стати твоєю подружкою.
– Але чому? Глянь, вона теж на мене дивиться.
– Ліночко, тобі так здається. Вона нікого не бачить і не чує.
– То що ж це? Сусідка наша сліпа та глуха?
– Ні, дитинко. Не сліпа вона і не глуха. Просто живе у своєму світі. Не знаю, як тобі це пояснити. Ну… ніби хворенька трохи. Забудь про неї, та й по всьому.
Ліна задумалась. Як це так – у своєму світі? Є міста і села. Будинки, дерева й квіти. Люди, тварини… Є багато приємних речей, як, наприклад, кінотеатри, ігрові центри, роллердроми…