і димом. Щоранку, вибігаючи з хати, Ліна щулилася від прохолоди і з радістю думала, що скоро буде осінь, а отже, приїдуть батьки і заберуть її до міста. Потім сонечко підіймалося, знову ставало спекотно, дід водив їх із Марком на ставок, а ще їздили на підводі по картоплю. Їдуть веселі, замурзані, пальці від яблучного соку злипаються, а назад – пішки, бо на картоплі незручно. Кілька разів бабуся брала Ліну з собою до лісу. Там теж хороше, тільки джинси треба надягати, бо комашня заїдає. Та одну таємницю вона приховує від усіх. Щодня, хоча б на кілька хвилин, утікає Ліна до сусідки. Найчастіше тоді, коли Марка вкладають на денний сон. Щоразу в цей час сусідська дівчинка сиділа на підвіконні – і її очі випромінювали радість, коли з’являлася Ліна. А може, то лише так здавалося. Щодня Ліна приходила й розмовляла з нею, розповідала казки, навіть приносила їй обидві свої Барбі. А одного разу…
Одного разу все сталося не так, як завжди. Ліна раптом задумалась… Адже вона не знає навіть імені своєї нової приятельки.
– Цікаво, як же тебе звати? Христина? Чи Аліна? Чи, може, ти теж Ліна?
– Кароліна, – відповіла дівчинка так спокійно, ніби до цієї миті й не мовчала.
– Нічого собі! Це ж треба! І навіщо було так довго мовчати? – Ліна мало не зомліла від такої несподіванки.
– Так треба, – серйозно сказала Кароліна.
– Ура! То біжімо до мене гратися! Я так багато хочу тобі показати! Ну ж бо! – радісно затанцювала Ліна. – Тебе відпустять?
– Не відпустять. Застрибуй краще до мене, – прошепотіла Кароліна і простягла Ліні свою худеньку руку.
Ліна миттю опинилася ніби справді в іншому світі. Такої кімнати вона не бачила ніколи в житті.
То був справжній будиночок принцеси. Ніжно-рожеві шпалери, тюль із метеликами, килимок – усе таке гарне, просто втілення дівчачих мрій. Парчеве покривало, крихітні світильники над ліжком, різьблений столик, а на ньому – дзеркальце в золоченій оправі й багато різних шкатулочок, пляшечок… А іграшок усіляких! М’які ведмежата Тедді, маленькі бузкові поні з оксамитовими гривками, ляльки, маски, фломастери… Ліні на мить здалося, що вона опинилася у казці.
– Сідай, – запропонувала Кароліна і всілася на м’який килимок на підлозі.
Ліна зручно вмостилася біля неї.
– А тепер пообіцяй мені, що нікому про це не розкажеш.
– Про що? – здивувалася Ліна. – Про це твоє багатство?
– Яке багатство? – не зрозуміла Кароліна. – Пообіцяй, що ніхто ніколи не дізнається про те, що я розмовляла з тобою.
– Добре. А хіба тобі так подобається ні з ким не розмовляти? А як же твоя родина? А друзі? Ти маєш друзів?
– Тут зі мною живе Дарка, моя няня. Мама з татом постійно зайняті. Я теж із великого міста. І мене теж восени заберуть.
– Це ж треба! Як добре, що ми з тобою зустрілися! Тільки я старша за тебе. У мене – бачиш – зуби нові ростимуть. – Ліна показала Кароліні місце, де скоро мають з’явитися «дорослі» зуби.
– Ні, це я за тебе старша. Мені вже восьмий рік.
Ліна