спалахнули іскорки щастя, але швидко згасли. – Та мені не потрібен увесь оцей мотлох!
– А навіщо робити таємницю з малюнків? – запитала Ліна. – Ти б могла стати відомою художницею. І заробити багато-багато…
– Зачекай! – зупинила її Кароліна. – Це ж не просто малюнки. Вони чарівні. Усе, що я малюю вдень, оживає вночі. Чому ти на мене так дивишся? Не віриш?
Ліна, звичайно ж, не повірила. Та вона не хотіла засмутити Кароліну. Кожна дівчинка має свої фантазії, в які хочеться вірити.
– Я й сама випадково дізналася. Однієї ночі почула дивний шум з альбому. Розгорнула – а там малюнки ворушаться, точнісінько як мультик. Якщо довго вдивлятися в них, можна побачити багато цікавих історій. Тільки потрібно вірити.
– Отже, якщо я не віритиму, то нічого й не побачу?
– Анічогісінько.
– Тоді чому ти ховаєш свої малюнки під ліжком?
– Вони небезпечні. Якщо необережно з ними поводитися, вони можуть тебе забрати.
Ліна аж прицмокнула від такої дивовижі. Може, Кароліна справді хворенька? Може, бабуся правду сказала?
– Одного разу я взяла альбом під ковдру і роздивлялася його з ліхтариком, бо Дарка за мною стежить. А тоді випадково торкнулася малюнка, і звідти хтось потягнув мене за руку – ледве вирвалася. Так би і втягнуло…
– Який жах! – Ліна аж личко затулила руками.
Аж тут почулися крики знадвору. Кароліна швиденько закрила альбом, сховала коробку під ліжко і схвильовано мовила:
– Дарка повернулася. Іди хутенько. І пам’ятай: нікому ані слова!
Розгублена Ліна тільки й устигла, що вистрибнути у вікно. Чкурнула в кущі, аж листя зашелестіло. А Марко вже прокинувся, хлипає, ручки до неї простягає: «Їна, Їна…» Ліна обняла його, притиснула до себе – і так їй хороше стало, наче скарб відшукала. Цілує світле Маркове волоссячко, не натішиться. Він же такий ще малий. І молоком пахне. Ні в кого немає такого братика!
…День довго тягнеться, ніби мед за скибкою пирога. Ліна й бабусі допомагає, нові казки для Марка вигадує. Та все не йде їй з голови Кароліна зі своїми секретами. Ото якби випросити в неї альбом! Невже вона все нафантазувала? Так хочеться бодай одним оком глянути, як оті дракони будуть літати, принцеси – плакати за принцами, а море шумітиме, викидаючи на берег дивовижних істот…
Того дня Марко геть не хотів спати. Як Ліна не вкладала його, як не співала йому пісень, як не танцювала навколо нього – не спиться йому, і все! Ліна так хотіла хоча б на хвилинку втекти до Кароліни… А коли дуже чогось хочеться, це неодмінно має статися. Вона думала-думала і придумала ось що: наслинила пальчика та й помазала Маркові повіки. Лежить малий, а очі розплющити боїться. «Ти полеж тихенько, а я скоро повернуся», – пообіцяла Ліна братику.
Гайнула щодуху до Кароліни. Так поспішала… Та даремно. Біля відчиненого вікна нікого не було. Тоді Ліна вийшла на вулицю, підійшла до паркану і зазирнула у щілинку. Білий пес вештався по двору на довгому ланцюгу,