що спонукало її вибухнути такими емоціями?
Якщо коротко, то відповідь на це запитання переходить від Небесної вулиці до фюрера , тоді до недосяжного місця перебування її мами і повертається назад.
Як і більшість нещасть, це почалося з гаданого щастя.
Радість від цигарок
Під кінець 1939 року Лізель уже непогано призвичаїлася до життя в Молькінґу. У неї досі траплялися нічні кошмари за участі братика, і вона сумувала за мамою, але тепер її було кому втішити.
Вона любила тата, Ганса Губерманна, і навіть прийомну маму, хоча та й розсипалася прокльонами і лайливими словами. Вона любила й ненавиділа свого найкращого друга, Руді Штайнера, і це було нормально. А ще вона любила те, що, попри невдачу під час перевірки знань, вміння читати і писати, без сумніву, покращувались і невдовзі вона досягне якогось пристойного рівня. Усе це викликало бодай трішки задоволення і скоро нагромадиться такою купою, що на горизонті завидніє щось на кшталт щастя .
17 грудня.
Вона добре запам’ятала дату, адже це було якраз за тиждень до Різдва.
Як уже звиклося, кошмар обірвав її сон і Ганс Губерманн привів її до тями. Його рука вчепилася в її спітнілу піжаму.
– Потяг? – прошепотів він.
Лізель підтвердила.
– Потяг.
Вона ковтала повітря, доки не заспокоїлася, а тоді почала читати одинадцятий розділ «Посібника гробаря» . Минула третя ночі, коли вони закінчили, і їм залишився тільки останній розділ – «Повага до кладовища» . Тато – його сріблясті очі підпухли від утоми, а обличчя затопила борода – закрив книжку, сподіваючись отримати залишки сну. Але йому нічого не дісталося.
Заледве чи пройшла хвилина, відколи погасили світло, а Лізель уже заговорила до нього у темряві:
– Тату, ти не спиш?
Він видав тільки звук, якийсь гортанний:
– Ja.[21]
Вона піднялася на лікті.
– Може, дочитаємо книжку, будь ласка?
Довге зітхання, скрипуче дряпання нігтями по щетині, і світло увімкнулося. Тато розгорнув книжку і почав читати:
– Розділ дванадцятий. «Повага до кладовища».
Вони читали до самого світанку, обводячи і виписуючи слова, яких дівчинка не розуміла, і перегортали сторінки, доки до кімнати не пробилося сонячне проміння. Декілька разів тато майже засинав, поступаючись перед сверблячим відчуттям утоми в очах і знесиленим киванням власної голови. Лізель щоразу ловила його на гарячому, проте в неї не було ані безкорисливості, щоб дозволити йому заснути, ані зухвалості, щоб на нього образитися. Вона була дівчинкою, якій іще треба здолати гору.
Врешті- решт, коли темрява за вікном дала тріщину, вони дочитали книжку. Останній абзац звучав так:
Ми, від імені Баварської асоціації кладовищ, сподіваємося, що змогли розважити вас і ознайомити з роботою,