вони опинилися на Небесній вулиці. Несучи слова, музику і випрану білизну.
По дорозі до крамниці пані Діллер вони декілька разів озиралися, щоб перевірити, чи мама досі стоїть біля хвіртки і спостерігає за ними. Вона таки стояла. В якийсь момент вона вигукнула:
– Лізель, тримай мішок рівно! Дивись мені, щоб жодної складочки!
– Так, мамо.
Вони зробили ще декілька кроків.
– Лізель, ти тепло вдягнулася?!
– Що, мамо?
– Saumensch dreckiges, ти ніколи нічого не чуєш! Ти тепло вдягнулася? Ввечері може похолодніти!
За рогом тато присів, щоб зав’язати шнурівки.
– Лізель, можеш скрутити мені цигарку?
Для неї не могло бути більшої втіхи.
Вони рознесли прання і попрямували до річки Ампер, що огинала місто. Вона бігла поряд, несучи свої води у напрямку Дахау, концентраційного табору.
Через річку перекинувся дерев’яний міст.
Вони примостилися на траві, десь за тридцять метрів від мосту вниз за течією, і писали слова, і читали їх уголос, а коли почало смеркатися, Ганс узяв акордеона. Лізель дивилася на нього і слухала, хоча й не одразу помітила спантеличений вираз його обличчя, коли він грав того вечора.
У ньому сталася якась зміна. Маленький злам.
Дівчинка помітила це, але не усвідомлювала доти, доки всі історії не зійшлися в одну. Вона не помітила, що, граючи на акордеоні, тато кудись вдивлявся, адже гадки не мала, що акордеон Ганса Губерманна – це теж історія. Але настане день, коли ця історія раннього ранку з’явиться на Небесній вулиці, на порозі будинку під номером тридцять три, з розкуйовдженими плечима і в тремтячій куртці. Вона принесе валізу, книжку і два запитання. А ще – історію. Історію за історією. Історію всередині історії.
А зараз, наскільки було відомо Лізель, історія була одна, і вона їй дуже подобалась.
Дівчинка лягла на спину і поринула в неосяжні обійми трави.
Вона заплющила очі, а її вуха вбирали мелодію.
Траплялися, звичайно ж, і певні труднощі. Декілька разів тато ледь стримувався, щоб не крикнути на неї.
– Ну ж бо, Лізель! – казав він. – Ти знаєш це слово, ти знаєш його!
Тоді, коли здавалося, що справи у них ідуть неймовірно добре, вони наштовхувалися на якісь перепони.
Якщо випадала гарна погода, після обіду вони ходили до річки. Коли погода їм не сприяла, вони спускалися в підвал. Здебільшого через маму. Спершу вони намагалися читати на кухні, та це їм не дуже вдавалося.
– Розо, – якось звернувся до дружини Ганс. Його слова тихенько вклинилися поміж її реченнями. – Чи не могла б ти зробити мені одну послугу?
Вона обернулася біля плити.
– Яку?
– Я тебе прошу, я тебе благаю , будь ласка, хоч на п’ять хвилин закрий свого рота.
Можете собі уявити її реакцію.
Саме так вони опинилися в підвалі.
Там не було світла, тож вони принесли гасову лампу, і, крок за кроком, між школою і домом, від річки до підвалу, від