додому, коли там тебе чекали люди, які могли здати ще раз. Проте вона любила Олексія, і крім нього, аби її захистити, в неї нікого не було, та й бігти, врешті-решт, було їй нікуди. Коли вона повернулася у село, то дізналася, що батьки відправили Олексія на Львівщину до родичів, аби він трохи провітрився. Дома її ніхто не чекав. Олексій, певно, подумав, що звідти, куди її відправили, діти таких батьків, як у неї, не повертаються.
Отож вдома її ніхто не чекав. Вона повернулася до звичного життя: чепурила хату, носила воду з колодязя і поливала червоні ружі, що росли під її вікном. Видно, її побачили люди і розказали голові чи дільничному. Ніхто вже тепер не взнає, хто стукнув на неї, коли по неї приїхали вдруге. Тоді її забрали так далеко, що вона б не добігла і за місяць.
Вона важко працювала там на шахті і сама собі докоряла, що не треба було тікати тоді, у перший раз, там, певно, було б не так важко, як тут, і вона б не підірвала так своє здоров’я. Проте вона витримала і через пару років, коли прийшла пора повертатися, додому вона вже не поїхала, адже дому в неї не залишилось.
Вона поїхала до Києва. Там вона зустріла Леоніда. Він був на 20 років старшим, жив із мамою, проте дуже дбайливо про неї піклувався і ніколи не сказав негарного слова ні про неї, ні про її минуле. Вона вирішила хай там що, та в село не повертатися. Він її дуже любив. У злагоді і мирі вони прожили понад 25 років. Коли Льоні вже не було і вона потроху навчилася жити одна у цій квартирі в центрі міста, на її адресу прийшов лист, на якому зворотною адресою було вказано Львівську область, місто Самбір. Серце її здригнулося у пронизливо-тривожному передчутті. Коли вона розпечатала конверта, то побачила там знайоме ім’я, то був лист від Олексія. Олексій писав, що хоче її побачити, він просив пробачення.
Мужня маленька жінка тоді вперше за багато років плакала так, що вранці до тями її не привела навіть зарядка. Вона на знала, що робити і чи треба взагалі щось робити. Вона тоді вперше розказала родичам про свого вже майже забутого першого чоловіка, Олексія, Олексу, Альошу, якого вона так колись любила. Невдовзі він приїхав. Виявилося, що у нього двоє дорослих дітей, а дружина нещодавно померла, і що він усе життя про неї думав. Жив із дружиною і думав, дітей ростив і згадував. У село приїжджав і ходив дивитись на ту хату, де вже давно жив хтось інший, а під хатою росли живучі малі чорнобривці. Що він просив пробачення за те, що був тоді молодий-дурний і що не врятував її від власного батька, що невдовзі після того, як його відправили «провітрюватись», саме там, на Закарпатті, він зустрів свою наступну дружину і після кількаденної закоханості вирішив, що життя треба починати з чистого аркуша. Що писав він той аркуш довго, аж поки він не скінчився. Діти виросли, дружину, як виявилось, він поважав, та вже давно не любив. А все життя невеличкою голкою у його серці жив спогад про ту іншу, маленьку жінку – Маринку, яку він не зміг захистити. Через свою молоду малодушність. А вона таки вижила і виборола своє право на власне щастя.
Отож зараз,