о заснути у перші ночі після тієї розмови. У квартирі було холодно, на ліжку було самотньо – воно було завеликим як на мене одну. Воно займало 70 відсотків нашої кімнати. І вночі тепер нагадувало якийсь плавучий понтон. І це постійне бажання і неможливість зігрітися було таке гнітюче. У перші два дні я знайшла його светра і вдягла його. Мені здавалося, що так бодай якийсь шматок його буде зі мною. Фетишизм, та й годі.
Я лежала на його подушці і плакала. Мені було зимно весь час. Я куталась у ковдри. Я не могла заснути чотири ночі. Думки роїлися у моїй голові, наче ті розбуркані джмелі, і кожна з них каталася на моїх нервах, як на ковзанці, з противним криком «Зззззззззз», і звук той виходив болем десь у скроні. Я не могла заснути ні на хвильку, хоч і силкувалася, і заплющувала очі і намагалася бодай вигризти собі хоч невеличкий клаптик із тієї сизої ковдри снів, що кожної ночі спускалася на Токіо. Колись у дитинстві мені мама читали казку про Оле Лукоє, котрий вечорами над гарними дітьми розкривав різнобарвні парасольки, які снили їм різнокольорові сни, і вони на ранок прокидалися бадьорими і виспаними. Тоді як до бешкетників він приходив із чорною парасолею, і тоді їм снилися лише жахи, і вранці вони прокидалися стомлені та засмучені. І то мало примусити їх замислитися над власною поведінкою.
Не знаю, що там відбувалося насправді, проте складалося таке враження, що дідуган Оле забував свою парасольку у ваго ні метро, коли щовечора направлявся до моєї оселі. А може, він просто зайшов до конвінієнс-стору,[1] аби купити морозива чи сигарет, чи, може, нікуман,[2] не знаю, що там уже він любить, а за вікном почався дощ, і хтось із інших відвідувачів переплутав свою парасольку з його. Таке тут теж буває. І в результаті він прийшов до мене з білою прозорою клейончастою парасолькою. Такою, які тут можна купити будь-де у стоєновому магазині. Вона, звичайно ж, не була чарівною і не показувала жодних снів. Через її прозорість і неналаштованість усі сни просочувалися і збігали геть до інших осель. А підстаркуватий Оле-сан того просто не помічав. Бо погано бачив. Одним словом, снів не було. Ніяких. Мені зовсім не спалося.
Після четвертої такої скаженої ночі я вирішила, що з цим треба щось робити, і вранці, коли сонце стало сторчком над містом, я вирушила до лікарні. Уже одне це було для мене героїчним вчинком, бо я з дитинства ненавиділа лікарні і сильно боялася лікарів. Я мала на те причини. Колись давно, коли мені було років з п’ять, я захворіла посеред самісінької зими. А зими тоді були не те, що тепер. Снігу тоді було на мій п’ятирічний зріст. Мене вдягали у волохату шубу, замотували горло, а часом навіть і рота та й носа, у червоного плетеного шарфа. Дихати крізь нього було важко. Аби полегшити собі той процес, я вигадувала, що я космонавт і то мій захисний скафандр і мені бодай що, а треба таки навчитися дихати у складних умовах. Я з дитинства люблю вигадувати різні штуки. Бо так веселіше жити. Так-от, зла лікарка із нашої дитячої лікарні на ім’я Клара Петрівна, притуливши свою холодну слухавку до мого відшуканого на дні кофт теплого живота і, певно, почувши там щось не те, не дивлячись на протести мами, поклала мене у дитячий шпиталь. Без мами, звичайно. Я так розумію: мама не дала їй тоді слухати свого живота, інакше і їй би дісталося.
Головним лікарем у шпиталі був молодий чоловік із блискучою загорілою лисиною та накрохмаленим білим халатом. В руках у нього часто мешкав довгий шпатель, аби дивитися мої хворі гланди. Від нього пахло сумішшю свіжого халата і дефіцитного тоді одеколону «Консул». Я знала його назву, бо такий же стояв у батька у шафі, проте, певно, йому не подобався, бо він ним ніколи не користувався. Пах той одеколон закордоном, однак для мене після цього випадку він назавжди став асоціюватися із іншим – з раптовою небезпекою.
Того ранку цей молодий Мефістофель прийшов, подивився моє горло, розчинивши його своїм холодним шпателем ледь не до шлунка, і безжалісно промовив: «На операцію». І все. Наcтупного ранку я прокинулася вже без гландів. Ніхто тоді не запитав моєї думки щодо того, чи потрібні мені вони були чи ні. Після того випадку я зненавиділа лікарів, білі халати, шпателі і лисих чоловіків, а запах одеколону «Консул» навіть через 20 років по тому викликав у мене стійку нудоту. На щастя, його більше не випускають. Консулів я також зненавиділа. Так, на всяк випадок, хоч і не знала іще тоді, хто вони такі за одні. У моїй дитячій свідомості вони стояли десь поряд із лікарями…
І то треба ж було такому статися, що за іронією долі я одружилася із лікарем. Насправді, коли ми з ним познайомились, я не знала, хто він за фахом. Бо інакше я би тікала і він би мене довго ловив. Я коли боюсь, то бігаю так, що цілком можу побити рекорди літніх олімпіад. Проте я того не знала, і то приспало мою пильність.
Насправді ж виявилося, що коли у родині не один, а декілька лікарів, то твої дрібні негаразди перетворюються на тему обговорення за обіднім столом. Після чого ти зарікаєшся не те, що бідкатись, а взагалі – про щось їм розповідати. Словом, після декількох років подружнього життя моя «нелюбов» до лікарів і всіх людей з натяком на білий халат лише закріпилась, і лікарні я намагалася оминати десятою дорогою. Тож моє власне рішення – самій піти до лікарні, та іще до японської, – можна було трактувати лише як акт героїзму.