уся родина мала радість відпочивати влітку у прохолодному каруйзавському лісі, а взимку кататися на лижах та споглядати з веранди, як куриться тоненька смужечка диму із кратера сусідньої гори-вулкана на ім’я Асама-яма.
На платформі у Каруйзаві Майко тихо мене обняла, і ми мовчки посунули у бік автостоянки. Вона мовчала, бо, певно, чекала, що я щось скажу, а мені не говорилось. Ми мовчки їхали усі півгодини по дорозі до дачі. Так само мовчки заїхали до супермаркету і купили їжі.
Так само мовчки приготували вечерю і мовчки випили вина. З боку то, мабуть, виглядало, як поминки. Іще через деякий час я їй усе розповіла. Вона трохи помовчала, а потім сказала, що нічого не розуміє, але все це виглядає як повне г… Я погодилась.
А потім чомусь раптом вона, а не я, почала схлипувати і сказала, що мені ще повезло, бо я хоч раз, а таки була одружена. Тоді як їй вже 34 роки, і вся родина неначе змовилась: дістає її запитанням, коли вона таки збереться заміж. І реклама в метро теж чіпляється до неї з подібними запитаннями. Адже коли вона їде вранці на роботу, то їй на очі трапляються лише виключно обличчя усміхнених жінок у рекламі весільного вбрання. А може, то рекламісти просто зговорилися розміщувати такі фото лише у тих вагонах, де їде Майко та такі, як вона, невдахи, продовжувала схлипувати моя подруга.
Я напружилась, пригадуючи, але подібних реклам у метро пригадати не могла. Можливо, тому, що раніше це питання мене не цікавило, чи я просто їздила іншими вагонами. Моє весільне плаття було французьким і коштувало цілих 200 доларів – шалені гроші, як на 1996 рік. Вольдемар – наш свідок і Матвіїв друг, подивився тоді на мене і сказав, що у його нареченої навряд чи колись буде таке плаття. Він був із тих хлопців, котрі переставали зустрічатися з дівчатами, коли помічали, що вони п’ють занадто, як на їхню думку, дорогі алкогольні напої, вирішивши, що їм таких дівчат ніколи не напоїти, не те що не прогодувати. Куди вже там про те, аби купити дівчині сукню – такі витрати ніколи не входили у плани нашого економного Вольдемара.
Наразі, сам він носив тоненькі окуляри від Ральфа Лорена та їздив на останній моделі «БМВ». Мабуть, зекономив на дівчачих мартіні чи, може, іще в школі, на сніданках. Я ніколи в нього про це не питала.
Я думала про це все і в піввуха слухала Майко, котра розповідала про те, що бабуся таки затялася ідеєю видати її заміж цього року і кожного тижня стала приносити стосики папочок із профілями молодих і не дуже кандидатів у наречені. У надії, що хтось таки сподобається її вередливій онучці. У бабусі на те була теорія, що жінка схожа на квітку, котра без чоловіка, як без сонця, сохне і з часом пропадає. Тому вона терміново вирішила знайти Майко того, хто хоча б не світив, так бодай би поливав. Сім’я у них була відома і заможна, отож претенденти проходили через серйозний кастинг і часто губились іще на першому турі, у якому суддівство було за бабусею. Проте ті, хто таки вийшов у «другий тур», були відсіяні суворим бабусиним оком і мали гарантію, що вони не кинуть дружину