до залу зайшла якась трохи дивна пара – літня згорблена пані і чоловік невідомого віку у костюмі з короткими штанями. Майко лише подумала: «Ой, тільки не це». Виявилося, що це було саме те. Воно. Чи вони. Він, одним словом.
Уявляєте собі сорокарічного інженера, що працює по 14 годин, усе життя живе з мамою і жодного разу не був одружений? То діагноз. У Японії таких називають «мазакон», чи то «чоловіки із комплексом матері». Вони живуть з матусями ледь не до пенсійного віку, а якщо і не живуть, то матері у їх житті засувають на задній план усіх інших людей, аби самим танцювати на передньому. Та, власне, таких повно не тільки в Японії.
Майко не знала, як від них скоріше відкараскатись. Вона відразу зрозуміла, що треба якомога скоріше тікати, однак треба було такому статися, що вона сподобалась матусі потенційного нареченого, і та почала бити поклони і просити її, аби вона таки бодай би раз зустрілася з її сином. Синочок сидів, похнюпившись, за весь час проронивши лише декілька слів і лише нервово жмакав у долонях носовичка. Майко треба було зібрати усю волю до маленького кулачка, аби забрати і повести свою родину додому. Неприємна оскомина лишалась у неї іще протягом декількох днів. Проте вона знала, що бабуся не вгомониться і довго ще носитиме файли і підсуватиме їх тихенько у смужку між дверима та підлогою.
Розповідаючи усе це, вона трохи замислилась, а потім тихо сказала: «Ти хоч була одружена із чоловіком, якого любила…»
Тут уже я схилила голову набік, немовби запитуючи себе, а чи дійсно то було так і чому сталося так, що людина, яку я любила, так ганебно від мене втекла, немов я той сірий вовк, що женеться посеред ночі…
У той вечір я рано пішла спати. Пігулки, що мені дав японський лікар, спрацювали, і я поринула у такий сон, коли нічого не сниться, проте ти чітко усвідомлюєш, що спиш. Вранці прокинулась і довго лежала, не розплющуючи очей, намагаючись зрозуміти, де я, який сьогодні день і що я маю робити. Улюблений жарт японістів «Хто я? Тут – це де? – «ваташі ва даре? Коко ва доко?»
Поступово згадалися події попередніх 48 годин: три години ночі, розмова з Матвієм, не-сон, перші звуки радіо о шостій і пісня, яку крутили того ранку. Донт воррі, бі хеппі. Темношкірий співак у білому костюмі, сидячи босоніж на столі, наспівув її колись у кліпі. Я добре пам’ятала той кліп. Чому у той ранок пролунала саме та пісня? Потім втеча із Токіо. Будинок у лісі і Майко. І я сам на сам з усією цією купою проблем. Розплющувати очі не хотілось. Хотілося заснути надовго, і щоб коли прокинутись, усе б було гаразд, ну чи хоча б, як раніше.
Із кухні долинав брязкіт посуду, Майко вже щось робила. Довелось розплющувати очі і навпомацки у темряві повзти у бік ванної. У будинку Майко спали з повністю закритими фіранками та шторами, і тому прокинувшись, потрібно було ще деякий час, аби зрозуміти, яка година дня надворі. Придивившись, побачила, що стрілки на годиннику показували десяту ранку.
Ми нашвидкуруч поснідали і поїхали у баню. Усю цю гидоту треба було змити із тіла та душі, але, перш