бенкету подають запечене порося. Це улюблена страва короля, та цього разу її приготовано без солі.
Король куштує шматочок. Потім іще один.
– І хто ж це посмів подати таке гидке порося на весіллі майбутньої королеви? – кричить він.
Кухар-принцеса вийшла до батька, але вона так змінилася, що він її не впізнав.
– Я не подам вам солі, Ваша Величносте, – пояснює вона. – Хіба ж ви не вигнали власної доньки за те, що вона вважала її цінною?
Після цих слів король розуміє, що перед ним – його донька і що саме вона любить його найбільше.
А що далі?
Найстарша та середня доньки весь цей час жили з батьком. Він був прихильніший то до однієї, то до іншої. Постійні змагання віддалили їх одну від одної. Тепер, коли повернулася найменша, він відбирає королівство у найстаршої, яка щойно вийшла заміж. Вона не стане королевою. Середня та старша сестри обурені.
Спершу найменша донька ніжиться в батьківській любові. Та невдовзі вона розуміє, що король – божевільний та одержимий владою. Їй судилося стати королевою та водночас – до кінця своїх днів піклуватися про старого тирана, який втрачає глузд. Вона не покине його, хоч яким би хворим він був.
Вона залишиться тому, що любить його так само сильно, як м’ясо потребує солі?
А чи тому, що він пообіцяв їй королівство? Їй уже важко розрізнити.
ВОСЕНИ ПІСЛЯ ПОДОРОЖІ у Європу я розпочала один проект. Щодня я віддавала бодай одну зі своїх речей.
Я надіслала Міррен стару Барбі з супердовгим волоссям, яку ми в дитинстві не могли поділити. Відправила Джонні смугастий шалик, який багато носила. Джонні подобаються смужки.
Для старших Синклерів – мами, тіток, дідуся – накопичення гарних речей було метою всього життя.
Хто помре, зібравши найбільшу кількість речей, той і виграв. А що виграв, хотіла б я знати?
Колись я теж любила гарні речі. Як і мама, як і вся наша родина. Та це більше не про мене.
Мама наповнила наш будинок у Бурлінґтоні сріблом та кришталем, подарунковими виданнями та кашеміровими ковдрами.
Пухнасті килими вкривають підлогу в кожній кімнаті, а стіни завішані картинами місцевих художників, якими мама опікується. Їй подобається китайська порцеляна, і вона виставляє її у їдальні. Замість цілком ще притомного «сааба» вона купила БМВ.
Жоден із цих символів процвітання і смаку не має практичної цінності.
«Краса – вже сама по собі цінність, – не погоджується мама. – Вона створює певну атмосферу місця, відчуття власної історії. Навіть просто дарує насолоду. Ти взагалі чула щось про насолоду?»
Та я думаю, вона і мені, і собі бреше про те, нащо їй усі ці речі. Нова доза покупок дає матері можливість, хай навіть на мить, відчути себе могутньою. Я думаю, що будинок, наповнений гарними речами, і дорогі картини із зображенням мушель від її креативних друзів, і ложки від «Тіффані» дають їй відчуття статусу. Старовинні та східні килими показують людям, що нехай вона і собаківниця, яка покинула коледж Брин-Мор, та у неї є влада, тому що є гроші.
ВІДДАЮ