те, що час лікує. Ми віримо, хоча й не кажемо про це вголос, у призначені ліки і коктейльні вечірки.
Ми не обговорюємо проблем у ресторанах. Ми не віримо в зовнішні ознаки розпачу. Наші верхні губи натягнуті, і, можливо, ми саме тому такі цікаві іншим, що не відкриваємо їм своїх сердець.
Можливо також, що нам подобається цікавість людей до нас.
Тепер у Бурлінґтоні лише ми з мамою та собаки. Ми не такі відомі, як дідусь у Бостоні, і не такі важливі, як уся наша родина на Бічвуді, та попри це я знаю, що люди думають про нас. Ми з мамою – дуже схожі, живемо у великому будинку на верхівці пагорба. Граційна мама і хвороблива донька. У нас високі вилиці, широкі плечі. Ми посміхаємося, показуючи зуби, коли ходимо містом у справах.
Хвороблива донька мало говорить. Ті, хто знає її по школі, воліють триматися осторонь. Вони однаково не знали її до того, як вона захворіла. Вона і тоді була мовчазна.
Тепер вона рідко з’являється в школі. А коли з’являється, то зі своєю блідою шкірою і вологими очима має вигляд пафосно-трагічний, немов героїня роману, яка страждає на сухоти. Часом напади трапляються з нею в школі і вона з криком падає на підлогу. Вона лякає інших учнів. Навіть найдобріші з них уже втомилися водити її до медсестри.
Та разом з тим навколо неї є ореол шику й загадковості, завдяки якому вона, попри відсутність необхідної для старшої школи привабливості, уникає глузування та ізоляції. Її мати з Синклерів.
Звісно, я не почуваюся загадково, коли пізно ввечері їм курячий суп із жерстянки або коли лежу під лампами денного світла в медичному кабінеті. І навряд чи шикарно те, як ми з мамою лаємося після того, як тато пішов.
Я прокидаюся від того, що вона стоїть у дверях моєї спальні, витріщаючись на мене.
– Не стій над душею.
– Я люблю тебе. Я піклуюся про тебе, – каже вона, притискаючи долоню до серця.
– Припини вже.
Якби я могла, то грюкнула б дверима у неї перед носом. Та я не можу встати.
Часто я знаходжу папірці, схожі на записи про те, що я з’їла в той чи інший день. Тости з джемом, але лише один з двох; яблука з попкорном; салат з родзинками; шоколадка; паста. Пиття? Протеїни? Забагато імбирного елю.
Не дуже шикарно те, що я не можу керувати машиною. І не надто загадково бути вдома в суботній вечір, читаючи книжку в кублі смердючих ретриверів. Однак я не захищена від того, щоб мене вважали загадковою, однією із Синклерів, членом привілейованого клану особливих людей, персонажем загадкової, важливої історії, тому що я справді належу до цього клану.
Мама не захищена від цього так само. Такими вже нас виховали.
Синклери. Синклери.
Частина 2
Вермонт
КОЛИ МЕНІ БУЛО ВІСІМ, тато подарував мені на Різдво стос книжок.
Вони називалися за кольорами обкладинок: «Жовта книга казок», «Блакитна книга казок», «Малинова книга казок», «Зелена», «Сіра», «Коричнева», «Помаранчева».
Усередині були казки з усього світу, варіації варіацій знайомих історій.
Читаючи їх, чуєш, як в одній історії відлунюється інша, а в тій – ще одна.
Так багато історій починаються однаковими