проведених із хованням останнього вареника в холодильник, шухляду, під ліжко та під собачу буду показав, що й бабуся можуть казати неправду. Хіба що один вареник – той самий, з-під собачої буди – все-таки зник й тим лишив мені певну надію. А раптом, все-таки, погнався за мною, та не здогнав? Я ж-бо он який прудконогий! Особливо з гори. Особливо коли прибрати шасі й котитися, як виходить, а не як ноги біжать.
Але виховний момент експерименту зберігся, й досі жоден вареник за мною не бігав. Хоч прибитий цвяшок, хоч проект міжнародної угоди – усе доробляв.
– Добридень, – посміхнувся Ігор. – Прошу до столика.
Я гадав, що він запитає, яку мені каву замовити, але він неуважно махнув рукою офіціантці: «Американо з вершками, будь ласка».
Американо з вершками мені подобався, а от те, що Ігор про це знає – скоріш навпаки.
– Слухаю вас, – натякнув я, не чекаючи на не таку вже й повільну офіціантку. – Бажано швидко, бо маю ще справи.
Справи й насправді були, і я вже прикидав, як звідси краще до Майдану пройти. Ага, он там, через перехрестя, понад Молодим театром…
Ігор зітхнув. Мабуть, він розраховував принаймні на «яка чудова погода сьогодні, чи не так?»
– Юрію, – впевнено почав він, навіть не перепитавши – чи справді це я, і це мені не сподобалося ще дужче. – Гляньте, будь ласка, на он те перехрестя.
Я глянув. Горіло зелене світло – для пішоходів. Немолода вже матуся неквапом сунула зеброю парний возик – мабуть, із близнятами. Нечисленні шанувальники ранкових прогулянок обходили його з великим запасом – чи то щоб не штовхнути, а чи щоб одягом не зачепитися. Порикували, зиркаючи фарами на червоне світло, кілька автомобілів у правій смузі, а ліва була на диво поро…
Вже ні.
З могутнім басовим ревом (кажуть, такий дівчатам страшенно подобається) з боку Оперного вигулькнуло щось червоне-обтічне-низеньке-відкрите, бібікнуло й проскочило лівою смугою далі на Володимирську. Хтось матюкнувся вслід, а матуся не звернула уваги. Можливо, навіть і не помітила.
Буває таке.
– Юрію, – знову назвав мене на ім’я той Ігор. – Якби ми не зустрілися, ви рушили би на Майдан якраз через те перехрестя.
Що ж, слід віддати належне – мою увагу він таки привернув. Пояснень явищу було кілька. Найпростішим варіантом, гадаю, було взнати про мої справи, призначити зустріч так, щоб мінімізувати варіанти маршруту звідси – а так і є, Прорізною на Майдан найпростіше; домовитися з власником червоного кабріолетику… ризиковано, звісно, можна й справді зачепити когось, втім, швидкість не дуже висока, кілометрів шістдесят, ну, може, сімдесят…
Я думав дурню й знав, що думаю саме дурню.
– Це було раз, – пояснив мій потенційний роботодавець, одночасно простягаючи мені смартфон із досить великим екраном. І знаєте що? Краще б той екранчик був трохи меншим!
– …а ось вам два.
З екрану на мене дивився… та я й дивився. Незворушно, як і належить схопленій миті. Нерухомо. Незмигно. З нейтральним, трохи незадоволеним виглядом на обличчі.
От