вхід – зроблений як фойє будинку, й, наскільки я знаю, будинок цей з’явився раніше, аніж метро, а отже, рили зсередини. Вже кілька років збирався дослідити цю історію, може, когось із ветеранів-метробудівників розпитати, але не доходили руки.
Тепер, мабуть, уже й не дійдуть…
Я стріпнув головою. Чому це раптом – не дійдуть? Що я, повірив якомусь пройдисвітові з відфотошопленим малюнком і фальсифікованим сайтом? Та чорта з два!
…але підходячи до перехрестя, й дочекався, поки не лише спалахне зелене вічко світлофора, а й погорить цей вогник пару секунд, і люди вже дістануться середини дороги.
Якась дебела тітка, проходячи, начебто випадково штовхнула мене плечем – чого, мовляв, витрішки ловиш? Ще й пробурчала щось на кшталт «понаїхали тут!.. свєтофорів ніколи не бачили!..»
– Світлофорів, – сказав я їй вслід, і тітку аж пересмикнуло – мабуть, випадково тицьнув пальцем в болюче місце. Мабуть, уже не раз тицяли, й цілком можливо, що якісь небайдужі люди – діти, скажімо, чи більш освічена подружка. Образилась. Роззявила рота для випалу у відповідь.
Швидкості у нас з тіткою, одначе, різнилися, і, якщо навіть якесь продовження дискусії з її боку й мало місце, то я його вже не почув. Бо, хай навіть і не повірив Ігорю, але машини пообіч все одно пильнував.
Звісно, жоден дурень на червоне світло не поїхав і в натовп перехожих не врізався.
Чесно сказати – Ігорю я не так щоб геть-геть не повірив, але, як би це сформулювати… припустив можливість, о! Й вирішив подивитися, що з того вийде. Бо вийти могло з кількадесят варіантів – від розіграшу когось із знайомих або якогось дурнуватого телеканалу аж до чорних ріелтерів, які поклали око на мою скромну, але все-таки власну хатинку. Десь аж наприкінці довгого списку бовванів варіант, що все сказане Ігорем – щира правда, й він справді або сам з майбутнього, або знає майбутнє й хоче запропонувати щось фантастичне… але повторюю – цей варіант був десь аж наприкінці довгого-довгого списку. За ним було хіба що «це кошмар, і я зараз прокинусь», або «це передсмертна маячня, я у реанімації, ще трохи – й побачу той знаменитий чорний тунель».
Який, до речі, виявився банальним фізіологічним явищем – світлочутливі клітинки в оці вимикаються з периферії до центру, й поле зору звужується, що й викликає ілюзію. Отаке розчарування.
Хоча натхнені адепти життя після смерті все одно не повірять.
А я, відповідно, не повірю у те, ніби там щось є.
Втім, не повірю – тут недоречний термін, бо я не вірю. Я знаю. Я там колись побував ненадовго й нічого, окрім темряви, не побачив, ані з Осірісом, ані зі святим Петром не зустрівся, чорти мене в казан не тягли, гурії не зустрічали.
Просто пітьма – як у глибокому-глибокому сні.
Може, воно й на краще. Не вистачало ще відповідати за те, що гріхом не вважав ані тоді, коли коїв, ані опісля.
Хоча закінчити шлях під колесами якогось банального автомобіля теж не хотілось би – бо дуже вже по-дурному. Краще або в бою та зненацька, або тихо-мирно у ліжку років через півсотні, бажано уві сні.
Тому