чином, подружжя, загублене у просторі за півтори тисячі кілометрів від нас, набирало незмірного значення. Міцно закріпившись на схилі гори, мов доглядачі маяка, вони завжди готові допомагати мандрівникам своїми вогнями-зірками.
Отак ми витягали з забуття, з незмірної далечини подробиці, невідомі жодним географам. Географів цікавить сама тільки Ебро, що тамує спрагу великих міст. І аж ніяк не струмок, що біжить поміж трав на захід від Мотріля, напуваючи три десятки квітів. «Зважай на струмок, він розмиває поле… Познач його теж на мапі». Ще б пак! Я пам’ятатиму про зміюку Мотріля! Невинна на вигляд, тихим своїм дзюрчанням вона могла приспати кількох жаб, але сама куняла тільки впівока. Вона чигала на мене, причаївшись на райському полі запасного аеродрому за дві тисячі кілометрів звідси, щоб за першої ж нагоди обернути мене у сніп вогню…
Я був готовий також до зустрічі з задиристими баранами, що пасуться на схилі, однак будь-якої миті можуть атакувати: «Тобі здається, смуга вільна. Аж тут, буц! Просто під шасі кидаються всі тридцять баранів…». Я лише здивовано посміхався, зачудований такою підступною загрозою.
І мало-помалу Іспанія на моїй мапі, під лампою Ґійоме, ставала країною див. Я позначав хрестиками запасні аеродроми і небезпечніші пастки. Позначив ферму на узгір’ї, тридцятьох баранів і струмок. Якнайточніше я відобразив на мапі вівчаря, яким знехтували географи.
Коли я попрощався з Ґійоме, мені закортіло поблукати, подихати морозним вечірнім повітрям. Я підняв комір свого пальта і рушив поміж байдужих пішоходців, молодий і бадьорий. Серед цих незнайомців я пишався своєю таємницею. Вони не знають мене, ці сіроми, але на світанку вони довірять з вантажем пошти мені свої турботи й поривання. Вони вкладуть в мої руки свої сподівання. Отак, закутавшись у пальто, я ходив серед них як їхній оборонець, а їм невтямки було про таку мою роль.
Вони нічого не відали про знаки, що мені подавала ніч. Їм байдуже було, що, може, десь заноситься на снігову бурю, яка перешкоджатиме у моєму першому рейсі і поставить під загрозу моє життя. Зірки згасають одна по одній, але що до того перехожим! Я один втаємничений. Мені доповідали про диспозицію ворога перед боєм…
А проте, ці вкрай важливі для мене гасла я отримував перед освітленими вітринами, що ряхтіли різдвяними подарунками. Здавалося, тієї ночі в них виставили всі багатства землі, і я упивався гордовитим усвідомленням свого зречення. Я вояк, іду назустріч небезпеці, то що мені до іскристого кришталю, призначеного до оздоблення вечірок, що мені до абажурів та книжок? Я, професійний пілот, уже плив у туманах, уже куштував гіркий м’якуш плоду нічних польотів.
Мене збудили о третій ночі. Я розчахнув ставні, побачив, що надворі дощить, і став неквапом одягатись.
За півгодини я вже сидів на своїй валізці, з краю лискучого від дощу тротуару, і чекав на автобус. Скільком товаришам переді мною випало отак, із стисканням серця, чекати у день їхньої ініціації. Нарешті, з-за рогу, з несамовитим деренькотінням показався той старомодний