колонадою фантастичного храму вставали морські смерчі. Розширяючись догори, вони підпирали низьке й похмуре склепіння бурі, але крізь проломи в склепінні падало смугами світло, і повний місяць сяяв поміж колон, відбиваючись у холодних плитах моря. А Мермоз упродовж чотирьох годин линув місячними протоками через ту безлюдну пустку, обминаючи велетенські колони здибленого океану і звивистим світловим фарватером дістаючись виходу з храму. Та грізне видовище так його приголомшило, що тільки вже залишивши Пот-о-Нуар позаду, Мермоз усвідомив, що не встиг навіть злякатися.
Я теж пригадую одну з таких години, коли перетинаєш межі реального світу. Тієї ночі всі радіопеленги, з усіх аеродромів Сахари, неймовірно спотворювались і геть збили з пантелику і мого радиста Нері, і мене, разом з ним. Тож, коли долі, крізь прогалину в тумані, блиснула вода, я різко розвернув літак до берега, але годі було зрозуміти, наскільки далеко ми встигли зайти понад море.
Ми не знали напевне, чи досягнемо того берега, оскільки могло забракнути пального. Але навіть діставшись його, треба ще знайти місце для аварійної посадки. А місяць тим часом уже заходив. Дедалі важче було орієнтуватись, бо ми, вже оглухлі, потроху робились також сліпими. Місяць вигасав у тумані, як жарина у сніговому заметі. Небо над нами вкрилося хмарами, а ми пливли між хмарами й туманом, у просторі, позбавленому світла і будь-якої форми.
Аеродроми на всі наші запити відповідали, що не можуть визначити, де ми: «Пеленга не маємо… Пеленга не маємо…», бо наш сигнал долинав до них звідусіль і нізвідки.
Ми вже, були, втратили надію, коли попереду ліворуч яскрава цятка позначила обрій. Я не тямився з радощів, а Нері нахилився до мене, і я почув, як він співає! То може бути тільки аеродром, то може бути тільки його маяк! Бо ночами вся Сахара западає в пітьму, перетворюючись на мертві терени. Однак вогник, поблимавши трохи, згас. Виявляється, ми взяли курс на призахідну зірку: вона помріяла над обрієм, між хмарами й пасмами туману, і сховалась.
Далі перед нами вставали інші вогники, і ми щоразу, з невиразною надією, брали курс на кожне нове світло. І якщо вогник не згасав одразу, ми вивіряли свою долю.
– Бачимо вогонь, – передавав Нері диспетчеру в Сіснеро. – Блимніть тричі вашим маяком!
І на аеродромі тричі гасили і запалювали маяк, але вогник, за яким ми стежили, не блимав – жорстока непідкупна зірка.
І хоча пального вже залишались краплі, ми знай попадались на черговий золотий гачок: здавалось нам – цього разу попереду справжній маяк, то вже аеродром і життя. Тоді знову міняли зірку.
Відтак, ми відчули, що заблукали в міжпланетному просторі, серед сотень недосяжних планет, у пошуках тієї єдиної, справжньої, нашої планети, єдиної, на якій знайомі краєвиди, рідна домівка і друзі, і всі, хто нам близький…
Та єдина, на якій… Я вам розповім, який мені тоді привидівся образ, і він, либонь, видасться вам дитинним. Але в хвилину небезпеки, людина зберігає всі свої клопоти, і я був спраглий і голодний.