І до жалоби за ними додається жаль з власного старіння.
Цього навчили нас Мермоз та інші наші товариші. Велич професії, передовсім, полягає, можливо, в тому, що вона єднає людей: немає у світі нічого розкішнішого за міжлюдські стосунки.
Працюючи лише задля матеріального достатку, ми самі собі муруємо в’язницю. Ми замикаємо себе на самотинне ув’язнення, разом зі своїми статками, що є тільки порохом, задля якого не варто жити.
Я відшукую серед своїх спогадів найяскравіші і в кінцевому балансі маю такі щасливі години, які не спромігся б набути за жодні багатства. За гроші не купиш дружбу Мермоза, товариша, з яким навіки зв’язали нас спільно пережиті випробування.
За гроші не купиш цей нічний політ серед сотень тисяч зірок, цей одвічний спокій, це кількагодинне відчуття, що ти пан над панами.
За гроші не купиш нове обличчя світу, що відкривається тобі по важкому перельоті: ці дерева, квіти, жінки, усмішки, оновлені свіжими барвами, суголосний хор дрібничок, якими обдаровує нас життя на зорі.
Також за гроші не купиш ту ніч незгоди, яка зараз пригадалась мені.
Ми, три екіпажі компанії Аеропосталь, застрягли надвечір на узбережжі Ріо-де-Оро. Мого товариша Ріґеля затримала проблема з кермом; другий товариш, Бурґа сів, щоб забрати екіпаж Ріґеля, однак його літак теж прикувало до землі незначне пошкодження. Нарешті, коли вже споночіло, коло них приземлився я, щоб допомогти з ремонтом. Ми вирішили дочекатися ранку, щоб разом полагодити літак Бурґа.
Рік тому на цьому ж таки місці зазнали аварії наші товариші Ґурп та Ерабль, і їх забили бунтівні кочівники. Ми знали, що й нині їхній загін у триста рушниць отаборився десь під Бохадором. Імовірно, вони помітили, як сідали наші троє літаків, і, в такому разі, ця ніч могла стати для нас останньою.
Тому ми відповідно приготувались. Витягли з вантажних кабін п’ять чи шість товарних ящиків, і, спорожнивши їх, розташували їх колом, а всередині кожної, мов у вартівні, запалили по свічці, сяк-так захищеній од вітру. Посеред голої пустелі, просто на шкаралупі планети, самотні, як у прадавні часи, ми звели людське поселення.
Зібравшись на головному майдані нашого поселення, на піщаному клапті, освітленому тремтливим сяйвом свічечок, ми чекали. Чекали на світанок, що мав нас урятувати, або на маврів. Не знаю чому, але та ніч мала якийсь різдвяний присмак. Ми ділилися спогадами, жартували, співали.
Ми тішилися з того особливого піднесення, яке буває на гарно підготованому святі. Хоча, насправді, ми геть нічого не мали. Лиш вітер, піски та зірки. Суворий побут у дусі трапістів[1]. А однак, навколо цього скупо освітленого обруса, кілька людей, що не мали нічого, крім спогадів, ділилися незримими багатствами.
Нарешті ми зустрілись. Отак люди бредуть тривалий час пліч-о-пліч, відгородившись одне від одного мовчанкою або обмінюючись незначущими словами. Аж ось час небезпеки. І тоді люди одне одному підпора. Виявляється, ми є однією спільнотою. Відкриваючи